Лекція Маркетинг товароруху зернової продукції

Для успіху аграрної реформи, як уже відмічалось, принципове значення має розвиток інфраструктури зернового ринку. З метою сприяння розвитку підприємництва, надійному ресурсному забезпеченні виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції і продовольства 6 червня 2000 року був прийнятий Указ Президента України “Про заходи щодо забезпечення формування та функціонування аграрного ринку”. Для реалізації положень цього документа розроблені схема інфраструктури ринків аграрної продукції, методичні рекомендації щодо її удосконалення та розвитку мережі нових формувань по обслуговуванню процесу ринкового обміну. В Указі наголошено на невідкладну потребу організації досконалої системи моніторингу, аналізу та прогнозування кон’юнктури аграрного ринку. Проте це питання залишається невирішеним через нестачу фінансового та матеріального забезпечення цієї служби. Згідно положень Указу, починаючи з 2000 року біржі, які входять до НАБУ, отримали право укладення та реалізації зовнішньоекономічних контрактів на зернові культури.

Біржі аграрного профілю займаються також торгівлею нерухомістю, металами, матеріально-технічними ресурсами, автотранспортом. За інформацією біржовиків, торгівля сільськогосподарською продукцією у 2000 році займала 25-35% від загальної суми біржового збору. Крім того, біржі надають і виконують інші різноманітні послуги і роботи: інформаційні (моніторинг агроринку), оціночні роботи і т. п.

Основні групи сільгосппродукції, представлені на біржових торгах – ячмінь, пшениця, кукурудза, насіння соняшнику та продукти його переробки. Аграрії також купують на біржах паливно-мастильні матеріали, мінеральні добрива та ін.

За даними НАБУ, через українські біржі у 2000 році було реалізовано біля 6% всього урожаю сільгосппродукції в Україні. Найбільші обсяги продаж забезпечує зерно, тоді як продажі продуктів його переробки (мука і крупи) досить незначні. За інформацією НАБУ, в 2000 році по внутрішніх контрактах було продано всього 3,7 тис. т муки та круп, зернових і зернобобових продано 1809 тис. т (не враховуючи експортних контрактів – 518 тис. т). У період з 1997 по 1999 рік лідером продаж було продовольче зерно (як правило, пшениця). Але вже у 2000 році зросла доля фуражного зерна, що було спричинено низьким урожаєм продовольчої пшениці в досліджуваному періоді. Таким чином, по експортних контрактах у 2000 році на біржах України було продано біля 1,3 млн. т фуражного зерна і біля 71 тис. т продовольчого (по внутрішніх контрактах – відповідно 265 і 250 тис. т).

Незважаючи на це, об’єми продаж аграрної продукції (і не тільки на експорт) на біржах у 2000 році зросли. Це пояснюється реформуванням КСП, появою власника на землі, що підтверджується і кількістю укладених внутрішніх контрактів (автомобільні та вагонні партії).

Введення в дію Указу Президента №832 спричинило швидке зростання обсягів експортного продажу зернового товару через аграрні біржі. Так, за даними НАБУ, в 1997 році через біржі було експортовано 37 тис. т зерна, у 1999 році – 10,5 тис. т, тоді як у 2000 р. — біля 1,3 млн. т зерна. Крім того, за думкою підприємців, оскільки митниця стала краще ставитись до біржових контрактів, в окремих випадках стало вигідно укладати експортні угоди через біржу не тільки на зерно.

В цілому подібні нововведення викликали позитивну реакцію на зерновому ринку, хоча й були спочатку сприйняті з недовірою. З точки зору сплати біржових послуг, суттєвого подорожчання не відбулось. На різних біржах, в залежності від обсягу угоди, реєстраційний збір на експортні контракти складає від 0,1% до 0,5%. Крім того, Координаційна рада по питаннях біржового ринку агропромислового комплексу при Міністерстві аграрної політики рекомендувала керівникам бірж знизити збір на укладання та реєстрацію біржових контрактів на зерно до 0,01% (документ №19/2-78 від 30.07.2001). Проте даний документ носив рекомендаційний характер і тому не на всіх біржах приймався до уваги.

Головне завдання біржової торгівлі – страхування ризиків агровиробника, пов’язаних із зміною цін на ринку (хеджування). Це страхування забезпечує торгівля ф’ючерсними контрактами. Біржа є гарантом виконання контрактів (поставки товару та його оплати за ціною, що склалась на торгах). За допомогою ф’ючерсних контрактів вона може застрахувати виробника від небажаної зміни ціни на його товар, що для виробника сільськогосподарської продукції і продовольства дуже важливо. Проте поки що на українських біржах укладаються в основному спотові угоди – у 2000 році такими були біля 95% контрактів.

Вияснимо основні причини небажання більшості вітчизняних суб’єктів ринку торгувати через біржу. По-перше, біржа в простій спотовій торгівлі представляє собою додаткового посередника. По-друге, відомо що достатньо багато продукції на аграрному ринку продається за готівку. Інформація про біржові контракти відкрита для контролюючих органів. Крім того, багато хто із товаровиробників знаходиться на так званій “картотеці” (борги перед державою), що робить для них торгівлю за безготівковим розрахунком невигідною. І по-третє, залишається недостатньо ефективною робота брокерських контор (членів біржі) по залученню клієнтури [109,28].

Найчастіше укладання угод на українських аграрних біржах відбувається сьогодні у наступних випадках. По-перше, інколи терміново потрібно укласти угоду, а на позабіржовому ринку потрібний покупець (продавець) відсутній. По-друге, інколи клієнти хочуть отримати гарантії виконання контрактів. Біржа надає такі гарантії шляхом проведення оплати продукції через свої розрахункові (клірингові) палати. Поки продавець не поставить зерно покупцю, гроші з рахунку розрахункової палати йому не перераховуються. І навпаки, у випадку невиконання зобов’язань постачальника, гроші повертаються покупцю. Це свого роду заморожування коштів. Тому торговці йдуть таким шляхом тільки при укладанні спотових контрактів (термін поставки – 7-10 днів, при поставках крупних партій товару – максимум до 30 днів). Деякі біржі за згодою з клієнтом і при наявності угоди з банком, якщо строки поставки розтягуються до максимальних (при спотовій угоді) можуть розміщувати кошти на депозит.

За маркетинговою концепцією у період реформування агропромислового комплексу важливе значення має не тільки чинник виробництва високоякісної конкурентноспроможної продукції, а й створення такої інфраструктури оптового ринку, яка б давала можливість реалізувати продукцію за оптимальною ціною і ефективно обслуговувала як товаровиробника через систему біржових контрактів, так і споживача. В листопаді 1995 року була прийнята постанова Кабінету Міністрів України №916 “Концепція організації біржового сільськогосподарського ринку”, що сприяло формуванню маркетингових засад у просуванні зерна.

Дослідженнями встановлено, що система організації біржової торгівлі дає можливість: 1) переконатися в тому, що на біржі присутня повна прозорість і контрольованість операцій; 2) аграрні біржі України в основному повторюють структуру та функціональні положення, вивірені світовою практикою. Але не вирішене до кінця нормативне регулювання окремих важливих питань біржової діяльності що знижує її ефективність.

Удосконалення товароруху зернової продукції на перехідному етапі, в першу чергу за рахунок покращення біржової торгівлі, має виключне значення для вирішення проблеми продовольчої безпеки країни. Це повинно стати визначальним пріоритетом аграрної політики держави.

Продовольча безпека є важливим складовим елементом загальнодержавної безпеки і характеризує політичну незалежність країни, її економічну міцність та сталість, соціальну захищеність населення, здатність задовольнити продовольчі потреби своїх громадян без шкоди загальнодержавним інтересам.

Національна продовольча безпека кожної країни є і елементом міжнародної продовольчої безпеки. Благополучні щодо продовольчої безпеки країни є стабілізаторами світового продовольчого ринку і економіки як окремої країни, або блоку інтегрованих країн, так і світового ринку продовольства в цілому.

Дослідження, проведені експертами продовольчої та сільськогосподарської комісії Організації Об’єднаних Націй (ФАО), засвідчили, що критичним товаром забезпечення населення продуктами харчування є зерно (пшениця), як основний сільськогосподарський продукт для отримання хліба. При цьому оцінка стану міжнародної продовольчої безпеки відбувається за двома показниками: обсягом світових зернових запасів, що переходять до наступного врожаю, та рівнем світового виробництва зерна в середньому на душу населення. Перший з них розраховується у відсотках від річного обсягу світового споживання зерна, або в днях його загальносвітового споживання, і характеризує стабільність продовольчої ситуації в світі, стійкість світового ринку продовольства стосовно можливого впливу дестабілізуючих чинників. Перехідним до критичного значення показника вважається 60-денний запас зерна, що в перерахунку на середні обсяги виробництва відповідає 17% його річного загальносвітового споживання. Другий з вищеназваних показників – динаміка середнього виробництва зерна на душу населення – використовується як для аналізу тенденцій розвитку світового ринку продовольства, так і для оцінки національної продовольчої безпеки.

Оцінка національної продовольчої безпеки України має свою специфіку, що випливає з об’єктивного розмаїття природнокліматичних умов ведення сільськогосподарського виробництва, критичних тенденцій економічного розвитку АПК, певного ступеня залежності від поставок продовольства щодо імпорту та потенційних перспектив розвитку його експорту, особливостей національного режиму регулювання зовнішньоекономічних зв’язків.

Поки що рано говорити що в Україні існує послідовна, виважена політика щодо аграрного сектора. Події 1999/2000 маркетингового року є тому підтвердженням. Відразу на протязі перших місяців після збирання врожаю у 1999 році було експортовано майже 4.5 млн. т зерна, пізніше ще близько 1.5 млн. т. Враховуючи невеликі перехідні запаси (2.6 млн. т) та найбільш низький за останні роки валовий збір зернових, як результат, у країні виник дефіцит продовольчого зерна, що створило серйозну продовольчу небезпеку. Щоб уникнути її, Україна вимушена була імпортувати майже 710 тис. т зернових.

Необхідно більш обережно ставитись до можливих обсягів експорту стратегічно важливих культур, щоб не створювати критичної ситуації на внутрішньому ринку. Україна, формуючи розвинену експортну базу, здатну пропонувати на зовнішній ринок конкурентноспроможні товари (в першу чергу — зерно) спочатку має забезпечити власну продовольчу безпеку. При цьому підтримка вітчизняного виробника має здійснюватися ринковими засобами, в основі яких буде паритетність цін на ресурси АПК та сільськогосподарську продукцію.

Зовнішні пріоритети слід визначати, орієнтуючись на експортні товари-лідери, на стійкі тенденції зростання їх національного виробництва. Для визначення, наскільки доцільним є експорт з країни зерна, використовується формула:

Х=

ЕзUKR

ЕзW

E∑агр. прод. UKR

E∑агр. продW

Де Х – частка українського зерна у світовому його експорті; ЕзUKR – експорт зерна з України, оцінений в американських доларах (USD); E∑агр. прод. UKR – загальний експорт аграрної продукції з України, USD; ЕзW – світовий експорт зерна, USD; E∑агр. продW – загальний світовий експорт аграрної продукції, USD [81,13]. В залежності від значення розрахованого показника прогнозують перспективу експорту певного виду зернової продукції. Якщо Х менше 1, то ця продукція є товаром для внутрішнього ринку; якщо Х знаходиться в межах від 1 до 10, то це є експортно-орієнтована продукція; якщо Х більше 10, то продукція є експортним товаром-лідером.

Серед особливостей формування внутрішнього зернового ринку України необхідно виділити наступні. По-перше, внаслідок нерозвиненої інфраструктури ринку зерна маємо високу ступінь маркетингових витрат у кінцевій ціні, що автоматично призводить до зниження ціни виробника. По-друге, при просуванні зернової продукції на внутрішньому ринку існує надто велика кількість посередників, які сприяють діям тіньового ринку, з продажем зерна прямо з поля, чи біля елеватора за готівкові гривні.

Незважаючи на законодавчу заборону створення штучних перешкод на пересування зерна між областями, у ряді випадків торговці зерном зустрічають опір з боку облдержадміністрацій у вигляді сприяння недобросовісній конкуренції (продаж зерна у першу чергу особливо наближеним фірмам), корумпованості чиновників та ін. Нарешті, недосконала аграрна політика з боку держави часто створює невиправдані труднощі при переміщенні зерна на внутрішньому ринку. Наприклад, багато було нарікань на несвоєчасність прийняття законодавчих актів – у період маркетингового сезону, коли основні рішення щодо інвестування в сільське господарство були вже прийняті і вкладені кошти у виробництво.

Інші факти свідчать про надмірне бажання держави регулювати внутрішній ринок зерна. Так, згідно Наказу Мінагрополітики №163 від 13 червня 2001 р. передбачалось обов’язкове декларування суб’єктами підприємницької діяльності обсягів зерна, що зберігається ними, та обов’язкова реєстрація внутрішніх контрактів. Якщо експортні контракти досить чітко контролюються державою за допомогою митниці, то внутрішні контракти можуть реєструватись по 5-6 разів, оскільки виробник продавав зерно одному посереднику, той іншому і так далі. Така реєстрація не могла визначити ні загальний обсяг, ні ціни на ринку. Керівники регіональних державних органів отримали можливість силоміць направляти підприємців на біржі, рівень функціонування яких залишається далеким від оптимального. На півтора місяця дії Наказу торгівля зерном фактично була призупинена, і господарства не отримували коштів з відповідними наслідками. Можливо, існувала інша сторона питання – призупинити торгівлю в період найбільшого падіння цін, проте ринковим методом це назвати складно.

З іншого боку, потрібно відмітити і певні досягнення у становленні вітчизняної аграрної політики щодо просування зерна на внутрішньому і на зовнішньому ринках. Як показав досвід 2001 року, ідея інтервенційних закупок та встановлення заставних цін цілком себе виправдовує. При надлишковій пропозиції і обмеженому попиті доцільно формувати інтервенційний фонд держави, одночасно підтримуючи ціни національного виробника. Для України розмір страхового (інтервенційного) фонду складає в межах 4-5 млн. т зернових. За окремим рішенням Прем’єр-міністра України, на початку серпня 2001 року трьом державним компаніям було доручено закупити 3 млн. т зернових. З них ДАК “Хліб України” належало придбати 1,5 млн. т, Держрезерву – 1 млн. т, Укоопспілці – 0,5 млн. т (пізніше, внаслідок заяви правління Укоопспілки щодо нереальності поставленого перед ним завдання, Кабмін знизив об’єми закупівель зерна цією організацією до 250 тис. т, і подовжив термін їх виконання до кінця 2001/02 маркетингового року).

ДАК “Хліб України” має у своєму розпорядженні кредити, що дають змогу провадити закупки безпосередньо у товаровиробників із компенсацією 50% облікової ставки НБУ. Держрезерв здатний купувати виключно продовольчу пшеницю за дещо нижчими, ніж ДАК, цінами, проте за рахунок власних обігових коштів, продаючи матеріальні ресурси. Складніше “Укоопспілці” – через брак власних елеваторів та високі тарифи на зберігання ця організація не має змоги зберігати зерно тривалий час, також дається взнаки обмежений доступ до пільгових кредитів. Процес закупівлі зерна “Укоопспілкою” в страховий фонд держави міг би бути активнішим, якби не норма закону про податок на додану вартість. Закуповуючи у селян зерно, кооперативні підприємства змушені сплачувати 20% ПДВ, оскільки сільські виробники звільнені від цієї норми.

Аналізуючи процес закупівлі зерна в інтервенційний фонд держави у 2001 році, в цілому можна сказати, що це призупинило падіння цін на внутрішньому ринку по основних зернових культурах. Проте залишається відкритим питання щодо належної організації фінансування цих закупівель і своєчасного їх виконання, щоб не підривати довіру селянина до дій уряду. З іншого боку, потрібно відмітити, що механізм державних інтервенційних закупок досить затратний. На 2002 рік у проекті державного бюджету не передбачено виділення коштів на інтервенційні закупки зерна, тоді як державні заставні закупки вважаються пріоритетними. При цьому допускається, що такі закупки можуть проводити і приватні компанії, які отримали на те відповідні державні ліцензії.

Іншим важливим чинником, який впливає на рух зернових потоків на внутрішньому ринку і формує експортні можливості українського зерна, є питання його якості та відповідної стандартизації. В Указі Президента України № 601/2001 від 7.08.2001 р. “Про заходи щодо розвитку продовольчого ринку та сприяння експорту сільськогосподарської продукції та продовольчих товарів” наголошено на необхідності подальшої гармонізації системи сертифікації, прискорити розроблення та впровадження уніфікованих з міжнародними державних стандартів і систем якості. Не секрет, що внаслідок заниження чи завищення показників якості зерна, нечесні комерсанти отримували надприбутки як при продажі зерна на внутрішньому ринку України, так і при експорті зернових за кордон. В останньому випадку це також спричиняло численні непорозуміння із зарубіжними партнерами, які внаслідок власної перевірки якості зерна пересвідчувались, що його класність не співпадає з зазначеною в умовах контракту.

Контроль якості зерна в Україні проводить Головна державна інспекція якості та сертифікації сільськогосподарської продукції, а зерно насіннєвого призначення – Державна насіннєва інспекція при Міністерстві аграрної політики України та їх територіальні органи. Головна державна інспекція виконує експертне визначення якості й арбітражне вирішення питань щодо показників якості зерна та продуктів його переробки із залученням акредитованих у системі сертифікації УкрСЕПРО випробувальних лабораторій та Центральної державної випробувальної лабораторії сільськогосподарської сировини та харчової продукції.

Питання якості зернопродукції сьогодні постає особливо гостро, оскільки тепер навіть якісне зерно продається в умовах ринкової конкуренції, тобто попит вимагає більш кращого та більш дешевого зерна. Якщо за старої системи збуту пшениця низької хлібопекарської якості могла бути використана тими ж державними хлібоприймальними структурами для переробки на комбікорми, то тепер, коли українська комбікормова промисловість споживає набагато менші об’єми фуражного зерна, таке зерно користується меншим попитом на внутрішньому ринку, тим більше для експорту. Вирощувати низькоякісне зерно стає все більш невигідно. Крупні експортери зерна готові платити великі гроші за те, щоб відправити саме той клас пшениці, який обумовлений в контракті, тому що потім довести зарубіжному партнеру невідповідність класності буде дуже важко.

Неузгодженість діючих в Україні стандартів на зернові культури з тими, що застосовуються на світовому ринку, виступає серйозною перешкодою на шляху експорту українського зерна, обсяги якого цілком вірогідно збільшуватимуться.

Стандарти на сільськогосподарську продукцію є базою цін. Державні стандарти (технічні умови) використовуються для сертифікації продукції, тобто документального підтвердження її відповідності вимогам якості, передбаченими угодами.

У відповідності до міжнародних договорів в Україні упорядковано застосування міжнародних, регіональних та національних стандартів. На підставі Декрету Кабінету Міністрів України від 10 травня 1993 р. №446-93 “Про стандартизацію і сертифікацію” нормативні документи по стандартизації розділено за такими категоріями:

Державні стандарти України – ДСТУ;

Галузеві стандарти України – ГСТУ;

Стандарти науково-технічних та інженерних товариств і союзів України – СТТУ;

Стандарти підприємств – СТП;

Технічні умови України — ТУУ.

В основному ж поки що діють міждержавні стандарти часів колишнього СРСР (ГОСТи, табл. 2.10).

Таблиця 2.10 – Діючі стандарти України на зернову продукцію

Назва державного стандарту

Номер державного стандарту

Зернові культури

Зернові культури. Зерно заготівельне та для постачання

ГОСТ 27186-86

Пшениця. Технічні умови

ДСТУ 3768-98

Пшениця. Вимоги при заготівлі та постачанні (до 01.07.1998)

ГОСТ 9353-90

Жито. Вимоги при заготівлі та постачанні

ГОСТ 16990-88

Ячмінь. Технічні умови

ДСТУ 3767-98

Ячмінь. Вимоги при заготівлі та постачанні (до 01.07.1998)

ГОСТ 28672-90

Ячмінь пивоварний. Технічні умови (до 01.07.1998)

ГОСТ 5060-86

Овес. Вимоги при заготівлі та постачанні

ГОСТ 28673-90

Кукурудза. Вимоги при заготівлі та постачанні

ГОСТ 13634-90

Рис. Вимоги при заготівлі та постачанні

ГОСТ 6293-90

Гречка. Вимоги при заготівлі та постачанні

ГОСТ 19092-92

Просо. Вимоги при заготівлі та постачанні

ГОСТ 22983-88

Зернобобові культури

Горох. Вимоги при заготівлі та постачанні

ГОСТ 28674-90

Квасоля продовольча. Вимоги при заготівлі та постачанні

ГОСТ 7758-75

Чина. Вимоги при заготівлі та постачанні

ГОСТ 10419-88

Люпин кормовий. Вимоги при заготівлі та постачанні

ГОСТ 11321-89

Вика яра. Вимоги при заготівлі та постачанні

ГОСТ 7067-88

Продукція мукомольно-круп’яної промисловості

Мука пшенична хлібопекарська. Технічні умови

ГОСТ 26574-85

Мука житньо-пшенична і пшенично-житня хлібопекарна. Технічні умови

ГОСТ 12183-66

Мука житня хлібопекарська. Технічні умови

ГОСТ 7045-90

Висівки кормові пшеничні і житні. Технічні умови

ДСТУ 3016-95

Крупа пшоно шліфоване. Технічні умови

ГОСТ 572-60

Крупа рисова. Технічні умови

ГОСТ 6292-93

Пластівці вівсяні. Технічні умови

ГОСТ 21149-93

Патока крахмальна. Технічні умови

ГОСТ 5194-91

До 1998 року на основні продукти зернового експорту – пшеницю та ячмінь застосовувались ГОСТ 9353-90 “Пшеница. Технические условия” та

ГОСТ 28672-90 “Ячмень. Технические условия”. За рядом принципових оціночних норм, покладених в основу формування ціни зерна, вони суттєво відрізнялись від американських та європейських стандартів. Основні показники якості, в яких зацікавлені імпортери пшениці – це число падіння та вміст білка, які взагалі були відсутні в ГОСТах, але саме за цими стандартами здебільшого формуються пропоновані для експорту партії зерна. Необхідність визначення вмісту білка при експорті обумовлена тим, що при тривалому зберіганні зерна вміст клейковини може суттєво змінюватись, при практично тому ж вмісту білку. І якщо орієнтуватися на якість і кількість клейковини, то можна зіткнутися з великою кількістю непорозумінь, зокрема, при визначенні класності пшениці. Тому експортер та імпортер не завжди знаходили спільну мову щодо оцінки партій зерна за якістю та ціною, процес продажу цього товару на зовнішньому ринку ускладнювався.

Повна уніфікація національних стандартів зернових культур та перехід до єдиного міжнародного стандарту неможливі, оскільки в різних країнах існують різні умови вирощування зернових культур. У світовій торгівлі мають велику вагу національні стандарти основних експортерів зерна. Для ряду країн як основи для розробки стандартів, включаючи і методи випробування, не прийнятні ті міжнародні стандарти, які не відповідають їхнім вимогам до зерна в частині гарантування безпеки життя і здоров’я населення, тварин та навколишнього середовища.

При порівнянні діючих старих стандартів (ГОСТ 9353-90) з американськими була виявлена основна відмінність, яка полягала в різних підходах до класифікації зерна, покладеної в основу ціноутворення. По-перше, згідно з ГОСТом товарні партії пшениці формувалися за номером класу, в основному залежно від вмісту та якості клейковини. І по-друге, віднесення до класу не включало найменування за певним типом пшениці (колір, кількість скловидних зерен), тобто ІІІ клас м’якої пшениці, прийнятий за базис, включає суміш всіх підтипів І типу (м’яка яра червонозерна), ІІІ типу (м’яка яра білозерна), ІV (м’яка озима червонозерна), V (м’яка озима білозерна), а відповідно і суміш різних сортів.

В США товарні партії зерна формуються згідно з офіційним стандартом за типовим складом, наприклад HRW – скловидна червона озима пшениця, що має 5 класів, або HRS – скловидна червона яра – також 5 класів; класи формуються по спадаючій за натуральною масою, вмістом пошкоджених зерен, домішок. Ринкову ціну пшениці в США формує, насамперед, її тип (а не клас), який обов’язково передбачає певний вміст білка і залежно від цього – кінцеве споживання зерна. Така товарна класифікація зерна за типом гарантується якісними характеристиками районованих сортів.

У деяких країнах (Канаді та європейських) у стандартах класифікація товарної групи грунтується на принципі провідного сорту, оскільки у вирощуваних у цих країнах сортах закладено високий рівень товарних якостей, і він гарантується сортовою агротехнікою. Відмінність стандартів різних країн полягає також у кількості основних якісних показників, що стандартизуються. Держстандарти в Україні мають складну структуру, обтяжені великою кількістю характеристик та норм, бо розроблялися для централізованої системи заготівель та переробки зерна з наступною передачею його різним технологічним ланкам.

Перші кроки на шляху вдосконалення вітчизняних стандартів на зернові, і в першу чергу на ті культури, що переважають в експортних операціях, вже робляться. На виконання Постанови Кабінету Міністрів України № 1062 від 24.09.1997р. було опрацьовано проект ДСТУ 3768-98 “Пшениця. Технічні умови” та ДСТУ 3767-98 “Ячмінь. Технічні умови”. В розробці прийняли участь Київський інститут хлібопродуктів Міністерства агропромислового комплексу України, Інститут рослинництва ім. Юр’єва УААН, Миронівський інститут пшениці ім. В. М. Ремесла УААН, Центральна лабораторія Державної комісії України по випробуванню і охороні сортів рослин, Державна хлібна інспекція Міністерства агропромислового комплексу України. Авторами проекту виступили такі українські вчені як доктор сільськогосподарських наук Г. Д. Гуменюк, кандидат технічних наук В. І Левченко, кандидати сільськогосподарських наук Л. В. Бондаренко, Н. М. Острик, І. А. Панченко та інші.

Головною особливістю нового стандарту на пшеницю – ДСТУ 3768-98 є те, що він визначає наші типи пшениці згідно розповсюджених у світі біологічних ознаках: кольору і скловидності, що приводить їх до відповідності із загальноприйнятими стандартами (таблиця 2.11).

Таблиця 2.11 – Розподіл пшениці по типах та їх ідентифікація з міжнародними

стандартами [145,8]

Типи

Загальна

Скловидність, %

Пшениці інших типів,

Не більше, %

всього

В т. ч.

І М’яка червона ярова

Твердозерна — Hard Red Spring Wheat

Не менше 40

10

5-твердої

ІІ М’яка червона озима

Твердозерна — Hard Red Winter Wheat

Не менше 40

10

5-твердої

ІІІ М’яка біла ярова

твердозерна — Hard white spring wheat

Не менше 60

10

Не врахов.

ІV М’яка біла озима

твердозерна — Hard white winter wheat

Не обмеж.

10

Не врахов.

V Тверда ярова — Spring durum wheat

Не менше 40

10

10-білої

VІ Тверда озима — Winter durum wheat

Не менше 40

10

5-білої

VІІ некласифікований

Суміш типів

В залежності від показників якості м’яка пшениця, що вирощується в Україні, поділяється на 6 класів, а тверда – на 5. У ДСТУ 3768-98 введено два нових показника – “число падіння” та “вміст білка”. З’явився новий розділ – “Вимоги безпеки та охорони навколишнього середовища”, виключено показники “базисні норми” та “обмежувальні”. Знижено показники клейковини: 1 клас (м’яка пшениця) – 30% (було 32%, згідно ГОСТ 9353-90); 2 клас – 27% (було 28); для 3, 4 класів м’якої пшениці показники клейковини залишились попередніми – відповідно 23 і 18%. Рекомендується не використовувати 5 клас пшениці на продовольчі цілі, а 6 клас використовувати тільки для виробництва кормів для тварин.

У новому ДСТУ враховується якість наших сортів пшениці. Щоправда, в Україні до теперішнього часу у технологіях хлібопекарного виробництва враховується вміст клейковини, у той час як за кордоном – вміст білка. Новий стандарт досить близький до міжнародних стандартів (ISO). В ISO стандартизовані чистота зерна (допустима кількість домішок), вміст вологи, число падіння, натура, а в твердій пшениці – ще й скловидність. Наш стандарт відрізняється тим, що містить більшу кількість стандартизованих показників. Але у нас немає відповідності термінології домішок, яка застосовується в стандарті ISO, що пов’язано зі стандартизованими у нас методами контролю цих показників.

Розглядаючи основні відмінності нового стандарту на ячмінь – ДСТУ 3769-98 “Ячмінь. Технічні умови”, який був введений замість двох діючих раніше – ГОСТ 28672-90 “Ячмень. Требования при заготовках и поставках” і ГОСТ 5060-86 “Ячмень пивоваренный. Технические условия” слід виділити наступне. У новому стандарті проведено чітке розмежування використання цієї культури на продовольчі цілі, вироблення солоду в спиртовій промисловості, на виробництво кормів та для пивоваріння. Останній розмежовано на 1 та 2 класи. У стандарт також включено два нових показники: “маса 1000 зерен” і рекомендовано показник “екстрактивність ячменю”. Дещо змінені показники натури та вмісту домішок. Для пивоварного ячменю обмежено вміст білка – не більше 11-11,5% залежно від сорту, регламентовано вимоги до крупності зерен, їх здатності до проростання та життєздатності.

На сьогоднішній день із зернових культур Інститутом хлібопродуктів розроблені ДСТУ тільки на пшеницю та ячмінь, а також на висівки кормові пшеничні, житні та галузевий стандарт на пшеничну муку (табл. 2.10). На черзі всі інші зернові і зернобобові культури.

Згідно проекту Закону України “Про зерно і ринки зерна в Україні”, який був прийнятий в першому читанні Верховною Радою України 20 вересня 2001 року державний контроль за якістю зерна при його зберіганні, переробці, реалізації, проведенні експортно-імпортних операцій, а також при його використанні покладений на Держхлібінспекцію (ДХІ) та її підрозділи в Автономній Республіці Крим та областях України. Експертне визначення якості продовольчого і фуражного зерна має виконуватись стандартними методами ДХІ і акредитованими в держсистемі сертифікації УкрСЕПРО дослідними лабораторіями. За даними ДХІ, на 2000 рік договірні ціни (з урахуванням ПДВ) для визначення якості 1 тонни пшениці складали 1,20 грн (без врахування числа падіння та білку, а з їх визначенням – 1,50 грн.); 1 тонни кукурудзи – 1,80 грн.; соняшника – 1,80 грн.; рису – 1,80 грн.; муки – 3 грн.; 1 вагону комбікорму і висівок – 75 грн.

Сьогодні в Україні також діє декілька десятків служб по визначенню якості зернових та олійних культур. При цьому потрібно відмітити, що відсутність у подібних інстанцій права видачі дозволу на експорт чи імпорт товару, а також на пропоновані послуги не має ніякого впливу на кількість клієнтів цих організацій. Найбільш авторитетною серед таких фірм є компанія СЖС, перевірка якої дає зернотрейдеру надійну гарантію, що він буде вивозити саме 3-й клас пшениці, а не 5-й чи 6-й. І при належному транспортуванні покупець отримає саме той товар, що був замовлений. Послуги таких організацій дещо дорожчі ніж у ДХІ, їх документи не дають права на вивіз зерна із країни, проте, на нашу думку, інколи є доцільно перевірити висновки аналізу ДХІ у незалежних експертів, щоб у подальшому уникнути непорозумінь із зарубіжними партнерами.

Всі розуміють, що лабораторії інспекції фінансуються із держбюджету, і коштів на купівлю нового обладнання часто не вистачає. На сьогодні лабораторії Державної хлібної інспекції оснащені приладами ПЧП-99 для визначення числа падіння експрес-методом. Ця техніка розроблена Інститутом технічної теплофізики НАН України і дозволяє визначити число падіння всього за 15 хвилин. Такий пристрій коштує приблизно в 5 разів дешевше, ніж зарубіжні аналоги. На черзі сертифікація та реєстрація Держстандартом апарату по визначенню вмісту білку в зерні. Сподіваємося, що в найближчому майбутньому лабораторії ДХІ будуть оснащені всією необхідною технікою.

З кожним роком наші сільськогосподарські виробники збирають все більше пшениці 4-го класу та фуражної пшениці, що говорить про поступове погіршення продукції яка виробляється на Україні. Сьогодні ми вирощуємо пшеницю незадовільної якості, яка дуже далека від потенційних можливостей районованих сортів. Причин такого становища можна назвати багато, основні з них – недостатня кількість внесення мінеральних добрив, засобів захисту рослин, порушення умов сівозмін. В таких умовах питання визначення реальної якості нашого зерна, розробки нових стандартів стають особливо актуальними.

Проте сказати, що держава виділяє достатнє фінансування для вирішення цих проблем, поки що не можна. Співробітники Інституту хлібопродуктів сьогодні фактично на ентузіазмі проводять підготовчу роботу для розробки ДСТУ на жито, кукурудзу, тритикале. Крім того, вже почали розробляти ДСТУ на експрес-методи визначення показників якості зерна, продуктів його переробки, комбікормів.

Необхідність такого стандарту обумовлює наявність відповідної кількості лабораторій в країні, повністю забезпечених імпортним обладнанням, за допомогою якого можна проводити швидкі і точні аналізи. Старі стандарти необхідно привести у відповідність до сортів культур, вирощуваних на нашій території, до сучасних вимог показників безпеки, діючих в Україні, встановити єдині вимоги до класу зерна, позбавитись тих базисних норм і вимог, які вже застаріли і відсутні у стандартах інших країн. Кінцева мета – привести наші стандарти у відповідність з міжнародними і європейськими, що значно полегшить завдання щодо повернення зовнішніх ринків збуту вітчизняної зернопродукції.

Ринок зерна – система економічних і правових відносин, що виникають між його суб’єктами у процесі виробництва, зберігання, доробки, торгівлі та використання зерна на засадах конкуренції, вільного вибору напрямів реалізації зерна та визначення цін, а також державного контролю за його якістю, зберіганням та раціональним використанням.

Необхідний чіткий розподіл зерна на продовольче, фуражне, репродуктивне (насіння) та технічного призначення. Зерно продовольче – зерно, що використовується для переробки та виготовлення харчових продуктів; зерно технічного призначення – зерно, що використовується для промислової переробки на інші продукти; зерно фуражне – зерно групи фуражних та інших зернових культур, призначене для годівлі худоби та птиці у вигляді комбікормів; зерно товарне – зерно, призначене для продажу.

Для внутрішніх потреб на рік в Україні потрібно 7-8 млн. т продовольчого зерна, 12-14 млн. т – на виробництво кормів, 0,5 млн. т – для промислової переробки, насіннєвий фонд має складати біля 4 млн. т зерна. Інтервенційний фонд, достатній для стабілізації ринку, має становити близько 4 млн. т. Для забезпечення потреб держави у виробництві продовольчого зерна необхідно забезпечити валовий збір пшениці не менше 22 млн. т, для чого під озимими культурами слід зайняти площу близько 8,8 млн. га, в т. ч. на зерно – 8,3 млн. га. В господарствах Степу під зернові культури має відводитись 50-55%, Лісостепу – до 50 і в поліській зоні – 40-45% відсотків сівозмінної площі.

У 2001/02 маркетинговому році в Україні намітилась позитивна тенденція щодо відродження виробництва зернових із відповідним зростанням експортних можливостей. Для цього на регіональному рівні держава повинна стимулювати розвиток прозорого ринку зернових, не допускати адміністративних обмежень щодо руху міжрегіональних зернових потоків та появи недобросовісної конкуренції.

На протязі 1995-2001 років основними причинами змін обсягів світового виробництва, споживання та торгівлі зерном, а також рівня світових цін на даний товар були зміни макроекономічних факторів, розвиток аграрної політики в країнах, які виробляють зерно та торгують ним, економічний розвиток та демографічна ситуація в цих країнах, динаміка курсів валют та цін на нафту, зміни у фермерському законодавстві США, аграрні реформи в країнах ЄС та інші показники. Існує загальна тенденція щодо зниження світових об’ємів виробництва пшениці. Разом з тим, зростають обсяги споживання та торгівлі зерном даної культури. Стосовно фуражних зернових, то очікується збільшення їх світового виробництва.

Управління маркетинговою діяльністю в АПК є процес, в якому на мікрорівні підприємства та організації розробляють та впроваджують маркетингові програми для задоволення потреб споживачів, отримуючи за рахунок цього прибуток, а на макрорівні держава створює сприятливе правове та конкурентне середовище для підприємництва.

Маркетингова діяльність починається з аналізу можливостей виробництва. Підрахована середня собівартість вирощування основних зернових культур по окремих регіонах, яка свідчить про можливість отримання високого потенційного прибутку виробниками зерна.

Держава проводить регулювання ринку зерна шляхом встановлення мінімальних гарантованих (заставних) цін, проведення інтервенційних закупок, а також забезпечує кредитування товаровиробників на умовах часткової компенсації процентної ставки. Проте позитивний результат нововведень можливий лише при умові завчасного резервування коштів державного бюджету на проведення таких операцій і своєчасних розрахунків з сільськогосподарським товаровиробником, щоб не допустити дестабілізацію ринку. Нині держава в Україні є безпосередньо відповідальною за частину надмірних витрат на торгівлю зерном, що впливає на ціну товаровиробника в сторону її зниження. Високу ступінь монополізації в аграрному секторі можна побороти тільки за допомогою конкуренції.

Індикатором цін на зерно та гарантом безпечної і прозорої торгівлі зерновими має стати біржова торгівля. В Україні необхідно скоротити надмірну кількість бірж, підвищити ефективність їх функціонування шляхом встановлення прийнятних максимально допустимих тарифів на їх послуги, проведенням пропаганди щодо залучення товаровиробників до біржової торгівлі, створення сприятливого правового середовища та стимулюючи конкуренцію. В подальшому основна кількість угод по зерновій продукції повинна укладатись тільки через систему бірж, як по зовнішніх, так і по внутрішніх контрактах. В останньому випадку процедура оформлення угод повинна бути максимально спрощеною.

У зв’язку із збільшенням обсягів експорту зерна та продуктів його переробки виникає термінова необхідність узгодження вітчизняних стандартів із світовими. Нині із зернових культур розроблені ДСТУ тільки на пшеницю та ячмінь. Необхідно прискорити розробку нових стандартів, а контроль за їх дотриманням покласти на Держхлібінспекцію. Одночасно має існувати і можливість незалежного експертного визначення якості з метою уникнення зловживань внаслідок монопольного становища на ринку окремих державних структур та підвищення конкурентноздатності українського зерна на зовнішньому ринку.

Оцените статью
Adblock
detector