Лекція Організаційно-економічні передумови підвищення ефективності виробництва, заготівлі та переробки зерна

Вирішення проблеми підвищення ефективності виробництва, заготівлі й переробки зерна вимагає вияву та максимального використання резервів господарської діяльності, потенційних можливостей поліпшення кінцевих результатів роботи.

Термін “резерв” має етимологічні корені у французькій та латинській мовах й означає відповідно “запас” й “зберігати”. Як правило, під резервами виробництва розуміють різницю між фактично одержаним результатом господарської діяльності та його теоретичною величиною, можливою за умови максимально ефективного використання ресурсного потенціалу. Причиною виникнення цього резерву є вплив численних факторів, які мають внутрішній і зовнішній характер стосовно суб’єкта господарювання. У свою чергу, сукупність цих факторів і формує конкретні джерела резервів, які можна виявити за результатами економічного аналізу.

Аналітичне дослідження встановлює причини й фактори, що зумовили відхилення господарського результату, і виявляє найбільш резервомісткі напрями удосконалення виробництва стосовно конкретних умов діяльності. При цьому резерви характеризуються високою динамічністю, невичерпністю і притаманні всім рівням господарської діяльності.

Фактори й умови виробництва в багатьох випадках впливають на господарський результат не безпосередньо, а через систему інших, більш складних факторів. У зв’язку з цим поділ резервів на явні та приховані (латентні) пов’язаний із складністю причинно-наслідкових зв’язків, що зумовлюють характер їх виявлення. Величину явних резервів можна встановити за матеріалами бухгалтерського обліку, за якими простежуються втрати продукції в процесі зберігання, відхилення від нормативних витрат сировини, матеріалів тощо. Прихованих резервів завжди набагато більше, а їх виявлення вимагає регулярного, системного й комплексного аналізу змін кількісних та якісних параметрів виробництва через призму причинно-наслідкових зв’язків, що створить організаційно-економічні передумови підвищення ефективності виробництва.

Зважаючи на різні аспекти виявлення й задіяння резервів підвищення ефективності виробництва, доцільною є їх класифікація, наведена в таблиці 1.1.

Організація пошуків резервів вимагає комплексного дослідження явищ і процесів як систем. Системний аналіз передбачає вивчення підприємств у комплексі численних зв’язків, які характеризуються речовинним, енергетичним або інформаційним обміном між елементами системи (внутрішні зв’язки) або системою і середовищем (зовнішні зв’язки) [83, с.185].

Внутрішній характер зв’язків передбачає розгляд сукупності елементів (факторів виробництва) як таких, що об’єднані взаємозв’язками, структурною й організаційною цілісністю, тобто вимагає системного підходу. Поряд з цим, підприємство не є ізольованою системою, постійні зв’язки з навколишнім середовищем справляють значний вплив на його функціонування і також мають системний характер.

Таблиця 1.1

Класифікація резервів підвищення ефективності виробництва

Класифікаційна ознака

Класифікація резервів

Характеристика

1

2

3

За рівнем управління

Внутрішньогосподарські

Виявляються і задіюються на конкретному підприємстві: втрати робочого часу, матеріальних ресурсів внаслідок низького рівня організації і технології виробництва тощо

Галузеві

Виявляються на рівні управління галузі (спрямовуються на поглиблення спеціалізації і кооперування підприємств, розробку нових технологій і системи машин тощо)

Регіональні

Виявляються в межах географічного району (передбачають залучення місцевих джерел сировини, паливно-енергетичних ресурсів тощо)

Народногосподарські

Передбачають проведення загальнодержавних заходів щодо їх освоєння (усунення міжгалузевих диспропорцій тощо)

За часом використання

Упущені, поточні, перспективні або резервні запаси і невикористані можливості

Відносяться до відповідного господарського циклу, резерви виступають як ступінь можливої чи фактичної мобілізації дії окремих факторів

За видами ресурсів

Трудові ресурси, капітал, інформація

Розглядається кожен вид ресурсів для створення комплексу умов освоєння резервів

За характером впливу на результати виробництва

Екстенсивні, інтенсивні

Відповідають екстенсивному й інтенсивному шляхам нарощування економічних результатів

За рівнем витратомісткості їх освоєння

Мінімальні витрати

За рахунок скорочення втрат сировини тощо

Значні витрати

Нові прийоми і форми організації праці, технологічних схем, машин і обладнання без проведення докорінної реконструкції виробництва

Максимальні витрати

Реконструкція та технічне переоснащення виробництва

За складністю виявлення

Явні,

Приховані

Пов’язано із складністю причинно-наслідкових зв’язків, що зумовлюють характер виявлення резервів

За стадією життєвого циклу виробів

Проектування, впровадження, експлуатація, виробництво

Найбільш ефективним є пошук резервів на перед-виробничій стадії

Основними ознаками системи є структурна цілісність, стійкі зв’язки між елементами та їх властивостями, системна єдність, організація, цілеспрямованість. Організованість системи визначається впорядкованістю її елементів, зв’язків і взаємодій у просторі та часі. Від організації системи суттєво залежить ефективність її функціонування.

Виробничо-економічна система, до якої належить підприємство, характеризується такими властивостями: ієрархічність, багатокритеріальність, автономність, динамічність, невизначеність, само-організованість й адаптація [82, с. 212]. Прояв властивостей системи відбувається під дією численних факторів, які є носіями впливу на систему, що спричиняють зміну її показників. Кожний показник змінюється під впливом чітко визначених техніко-технологічних, організаційно-економічних, соціально-економічних та інших факторів.

Класифікація факторів є основою класифікації резервів. Резерви виступають як ступінь можливої або фактичної мобілізації дії окремих факторів. У зв’язку з цим розрізняють два поняття резервів – резервні запаси та невикористані можливості (упущена вигода) [82, с. 215].

Для задіяння виявлених резервних запасів в напрямі підвищення ефективності виробництва слід з’ясувати особливості впливу факторів на кінцеві показники господарської діяльності. Аналізуючи виробничо-економічну систему, важливо розрізняти керовані й некеровані фактори:

F = f (a, x, s)Opt,

Де a – постійні фактори (некеровані);

x – керовані фактори;

s – випадкові фактори.

Шляхом цілеспрямованої зміни значень керованих факторів необхідно знайти оптимальне співвідношення із некерованими і випадковими факторами, щоб позитивно вплинути на показники функціонування системи.

Найхарактернішими особливостями впливу факторів на прояв властивостей системи є:

Різнотривалість впливу факторів за ступенем очікування бажаного результату (ефекту);

Неоднорідність і різний ступінь впливу на факторні показники;

Взаємовідношення факторів;

Взаємодія між факторами;

Об’єктивний і суб’єктивний характер впливу.

Різнотривалий вплив факторів характеризується періодом отримання зміни показників виробництва на осі часу. Тобто вплив кожного фактора вимагає певного часу до початку віддачі (лагу). Наприклад, реконструкція і технічне переозброєння підприємства не дає змоги підвищити ефективність виробництва в короткостроковому періоді. Принципи врахування фактора часу ґрунтуються на факті економічної нерівноцінності величин витрат і доходів на осі часу, простежуючи їх з обраної точки цієї осі (розрахунковий рік).

Друга особливість, згідно з наведеною класифікацією, характеризує неоднорідність впливу факторів (позитивний, негативний, неоднозначний вплив), які зумовлюють поліпшення або погіршення значень показників ефективності виробництва. При цьому інтенсивність впливу також є різною. Наприклад, підвищення професійного рівня трудових ресурсів неодмінно сприятиме підвищенню ефективності виробництва, а будівництво очисних споруд негативно вплине на кінцеві результати, що формують економічну ефективність, тому що залучені капітальні вкладення в цьому разі не дають економічної віддачі (крім випадків використання відходів для промислової переробки). Цей негативний вплив зумовлений низкою обмежень виробництва з боку держави і суспільства. Соціальний аспект таких обмежень полягає у здійсненні підприємством додаткових витрат на забезпечення екологічних, санітарно-гігієнічних, правових норм і вимог, а також здійснення обов’язкових платежів у соціальні фонди, розвиток соціальної інфраструктури тощо. Проте це не означає, що такі витрати є економічно недоцільними. Як правило, вони забезпечують великий ефект системного характеру, є умовою виживання і духовності суспільства.

Взаємозаміщення характеризує певні групи факторів, які можуть взаємно урівноважуватися. Зокрема, нестача трудових ресурсів може бути компенсована за рахунок підвищення рівня механізації виробничих процесів.

Усі фактори взаємопов’язані, а їх вплив на показники виробництва має взаємообумовлений характер, тобто зміна величини одного показника спричинює зміну інших. Ця особливість вимагає системного підходу до аналізу й визначення резервів підвищення ефективності господарської діяльності.

Системний підхід до аналізу ефективності зернопродуктового підкомплексу у Львівській області вимагає визначення меж системи та її елементів. Виробництво, заготівля й переробка зерна утворюють складну соціотехнічну систему, на ефективність діяльності якої впливають такі групи факторів:

Техніко-технологічні (технічна озброєність, ступінь використання виробничих потужностей, прогресивність технологій, комплексність і безвідходність переробки сировини тощо);

Організаційно-економічні (спеціалізація, кооперування, комбінування виробництва, форма власності, витрати на виробництво тощо);

Соціально-економічні (форми організації праці, система управління виробництвом, забезпеченість і кваліфікація персоналу, форми матеріального стимулювання праці тощо).

З точки зору системного підходу, стосовно АПК, перелічені фактори слід віднести до внутрішніх.

Заготівельні й переробні підприємства є проміжною виробничою ланкою між виробниками зерна та споживачами продукції зернопереробки, отже, наявність значної кількості стохастичних зв’язків із зовнішнім середовищем в умовах ринку підвищує невизначеність й активізує властивість виробничо-економічної системи до самоорганізації та адаптації. Саме властивість пристосування підприємств до ринкового середовища підвищує роль внутрішніх факторів щодо задіяння резервів як керованих і потенційних сил впливу на зміну показників ефективності господарської діяльності. У зв’язку з цим необхідно з’ясувати характеристику впливу внутрішніх факторів на ефективність зернопродуктового підкомплексу, а також способи виявлення та задіяння.

Матеріально-технічна база підприємств і ступінь її використання справляє значний вплив на ефективність виробництва. Процес вдосконалення і розвитку матеріально-технічної бази може здійснюватися шляхом нарощування потенціалу основних фондів (екстенсивний) та поліпшення ефективності їх використання (інтенсивний).

Збільшення частки прогресивного обладнання у структурі основних засобів сприяє підвищенню ефективності виробництва та конкурентоспроможності продукції за рахунок вищого рівня організації технологічного процесу. Ефективність технологічного процесу визначається ступенем реалізації його цільового завдання, а основними показниками технологічної ефективності є вихід і якість готової продукції, обсяг питомих експлуатаційних витрат. Наприклад, більш прогресивне обладнання борошномельно-круп’яного виробництва дає можливість підвищити вихід борошна і круп найбільш цінних (високих) ґатунків, однак для цього необхідно забезпечити раціональну побудову технологічного процесу та використовувати сировину відповідно високої якості.

Для реалізації заходів щодо задіяння екстенсивних факторів розвитку матеріально-технічної бази необхідні значні капітальні вкладення, що в умовах погіршення фінансового стану підприємств обмежує вплив цих факторів на підвищення ефективності виробництва, заготівлі й переробки зерна. За даних умов найбільш дієвим й економічно виправданим є інтенсивний шлях розвитку виробництва, який передбачає збільшення часу роботи устаткування (сільськогосподарської техніки) за рахунок кваліфікованого догляду за ним і підтримання належного функціонального стану, повне завантаження виробничих потужностей, застосування раціональних технологічних схем тощо.

Фактори, що впливають на використання виробничих потужностей, зумовлюють здійснення організаційних заходів без залучення великих обсягів інвестицій в основне виробництво. Це, насамперед, якнайповніше завантаження заготівельних і переробних потужностей та збут готової продукції зернопереробки. Крім того, велике значення має рівень організації обслуговування виробництва й ремонту устаткування, організація праці, змінність роботи тощо. Недовикористання виробничої потужності підприємства спричиняє збільшення постійних витрат виробництва порівняно зі змінними. Поряд з економічною погіршуються показники й технологічної ефективності. Це зумовлено тим, що виробництво заготівельної і переробної галузей є безперервним, а циклічна робота технологічного обладнання погіршує технологічні параметри машин, спричиняє прискорене зношення.

Серед техніко-технологічних факторів підвищення ефективності функціонування зернопродуктового підкомплексу слід виділити резерви, пов’язані з комплексним безвідходним виробництвом. При цьому необхідно вказати на два взаємопов’язаних аспекти – економічний та екологічний. Наприклад, використання відходів борошномельно-круп’яного виробництва як компонентів комбікормів значно б розширило ресурсні можливості підприємства і сприяло вирішенню проблеми утилізації відходів. Слід відмітити, що побічні продукти виробництва борошна і круп мають високий вміст біологічно активних речовин, що дає змогу використовувати їх при виробництві дієтичних продуктів, а також у фармацевтичній і мікробіологічній промисловості тощо [30].

Виявлення резервів підвищення ефективності виробництва, заготівлі й переробки зерна за рахунок техніко-технологічних факторів досягається шляхом системного аналізу складу і структури основних засобів. Аналіз екстенсивних й інтенсивних резервів дає підстави для вибору оптимального складу і структури основних засобів, напрямів інвестицій на перспективу, оцінки строку окупності виробничих фондів і капітальних вкладень.

До організаційно-економічних факторів впливу на ефективність зернопродуктового підкомплексу належать взаємне розташування підприємств з виробництва, заготівлі та переробки зерна, їх розміри й транспортні умови (територіальна віддаленість, наявність і стан доріг), а також концентрація, спеціалізація, кооперування, інтеграція, інтенсифікація, диверсифікація виробництва тощо. Ця група факторів хоча й має дещо об’єктивний (зовнішній) характер впливу, однак відрізняється від факторів навколишнього середовища тим, що підприємство може певною мірою ними управляти, тобто формувати свої програми з урахуванням позитивного впливу цих факторів.

Територіальне розміщення підприємств з виробництва, заготівлі та переробки зерна визначає обсяги виробничих запасів сировини в останніх, необхідних для безперебійного завантаження виробничих потужностей, витрати, пов’язані зі зберіганням і транспортуванням зерна, що в кінцевому результаті впливає на собівартість і рентабельність виробництва. Наявність суміжних галузей, які використовують борошно як сировину для власного виробництва, а також віддаленість від ринків збуту, впливають на структуру й асортимент кінцевої продукції. На вияв і використання територіальних резервів спрямована маркетингова діяльність підприємств.

Значний вплив на ефективність виробництва справляє розмір підприємства. Менші за масштабами виробництва, порівняно з великими підприємствами, як правило, мають вищу ефективність, але менший обсяг ефекту. Це пояснюється більшою господарською рухливістю малих підприємств, які, не маючи великих потужностей, можуть орієнтуватися, без загрози банкрутства, на вузькі групи споживачів, гнучко реагуючи при цьому на зміну ринкової кон’юнктури. Крім того, малі підприємства ефективно можуть діяти в умовах дефіциту ресурсів. Однак щодо особливостей їх розвитку слід навести певні застереження, основними з яких є:

Обмеженість бюджетного фінансування програми розвитку малих форм господарювання;

Неможливість забезпечення високого техніко-технологічного рівня виробництва без стороннього джерела фінансування;

Відсутність в Україні страхування системи виробничих ризиків;

Недостатня кількість підготовлених підприємців [18, с.139-143].

Великі підприємства мають найсприятливіші умови для запровадження прогресивної техніки і технології, нових форм організації праці та виробництва. Так, процес концентрації виробництва (до оптимальних меж) завжди супроводжується підвищенням ефективності господарювання. Однак цей процес потребує державного регулювання, оскільки концентрація виробництва на великих підприємствах монополізує виробництво і скорочує дрібний бізнес, який у ринкових умовах розглядається як один із факторів підтримання вільної конкуренції. Концентрація виробництва ефективна, якщо вона здійснюється на основі спеціалізації і кооперування.

Стратегія будь-якого суб’єкта господарювання передбачає розширення масштабів виробництва та збільшення потужностей, що досягається шляхом якісного й кількісного формування системи машин. Однак вплив цього фактора можливий до певної межі, після якої подальше нарощування масштабів виробництва негативно впливає на ефективність господарювання.

С позиції системної методології підприємство є відкритою соціально-економічною системою, що характеризується єдністю структурних і функціональних елементів. Значні резерви щодо підвищення ефективності виробництва пов’язані з використанням соціально-економічних факторів, що мають місце на конкретному підприємстві. Відмітною рисою цих резервів є те, що їх використання дає значний ефект і не потребує порівняно великих капіталовкладень. Тому серед внутрішніх факторів соціально-економічні становлять підвищений інтерес.

Розв’язання завдання підвищення ефективності господарювання передбачає узгодженість між структурними і функціональними елементами даної системи, тобто необхідно знайти такий варіант співвідношення між ресурсами виробництва (капітал, праця), щоб при незмінних витратах максимізувати ступінь досягнення цілі з мінімальними витратами.

Ця група факторів пов’язана з таким економічним ресурсом як праця і в кінцевому підсумку знаходить своє вираження у понятті продуктивності праці. Тому резерви, зумовлені соціально-економічними факторами, правомірно розглядати як резерви зростання продуктивності праці. В даному контексті резерви можна поділити на дві групи:

Забезпечуються можливостями науково-технічного прогресу;

Зумовлені усуненням втрат часу.

При цьому слід зазначити, що задіяння резервів першої групи фактично немає меж.

Таким чином, соціально-економічні фактори, що сприяють продуктивності праці, можна характеризувати такими складовими:

Наукові досягнення та їх впровадження у виробництво;

Технічна база й підвищення рівня її використання;

Удосконалення організації та підвищення рівня управління виробництвом;

Підвищення кваліфікації персоналу.

Слід зазначити, що темпи підвищення продуктивності праці повинні випереджати темпи росту її фондоозброєності й оплати праці, що забезпечить ефективне використання трудових ресурсів. З огляду на це, важливого значення набуває підвищення якісного рівня трудових ресурсів. Зокрема, результати досліджень засвідчують, що підвищення кваліфікації працівників на 1% забезпечує приріст продуктивності праці на 0,2-0,4% [92, с.356].

Продуктова структура агропромислового комплексу являє сукупність вертикально інтегрованих блоків галузей, які безпосередньо займаються виробництвом певного виду кінцевої продукції. Як економічна категорія “продуктовий підкомплекс” відображає сукупність економічних відносин у формі взаємозв’язків між відносно самостійними галузями з приводу виробництва й переробки певного виду сільськогосподарської продукції в продукт кінцевого споживання та доведення його до споживача.

Мета виділення підкомплексу як самостійного господарського об’єкта полягає в тому, щоб забезпечити максимально узгоджений пропорційний розвиток усіх його галузей та функціональних підрозділів. Поділяємо точку зору авторів, які розрізняють продуктові підкомплекси за такими критеріями: виробництво відносно однорідної кінцевої продукції, пов’язане з використанням певного виду сільськогосподарської сировини; наявність тісного технологічного й економічного взаємозв’язку між вертикально інтегрованими галузями [136, с.67]. При цьому кількість виділених підкомплексів повинна залежати від регіональних особливостей. Оскільки регіональні продуктові підкомплекси формуються під впливом виробничо-економічних умов, перевагу одержують ті з них, в яких вони є найсприятливішими.

Одним із найбільших і важливіших за своїм призначенням продуктовим підкомплексом є зернопродуктовий. Основним завданням його функціонування є задоволення потреб країни та регіонів у стратегічному сільськогосподарському продукті – зерні. В загальному обсязі кінцевої продукції АПК частка зернопродуктового підкомплексу становить близько 18%, а в структурі загальної кількості працівників – 17% [72, с.480].

Основні функціонально-технологічні підрозділи даного підкомплексу формуються відповідно до стадій відтворення кінцевої продукції:

Виробництво матеріально-технічних засобів;

Виробництво зерна;

Закупівля, зберігання, первинна переробка сировини;

Харчова промисловість;

Торгівля.

Зернопродуктовий підкомплекс являє собою виробничо-економічну систему вертикально інтегрованих галузей і функціональних підрозділів, які беруть участь у виробництві, заготівлі та переробці зерна, в технологічному й науковому забезпеченні цих процесів, а також доведенні кінцевої продукції до споживача (рис. 1.2).

Рис. 1.2. Функціональна структура зернопродуктового підкомплексу

Нині перед зернопродуктовим підкомплексом регіону стоять такі завдання:

Поліпшення якості і асортименту хлібопродуктів;

Збільшення виробництва покращених сортів пшениці, жита, гречки, проса та ін.;

Повне задоволення потреб господарств у сільськогосподарській техніці та мінеральних добривах;

Розширення потужностей для зберігання та заготівлі зерна (склади й елеватори);

Переведення насінництва на промислову основу.

Особливо загострилося питання забезпечення країни зерном, відмови від імпорту та відродження України як експортера продовольчого зерна [131, с.89].

Зернопродуктовому підкомплексу досліджуваної Львівської області притаманні певні особливості. Економічні, науково-технічні, організаційно-правові, біологічні та природні фактори виступають в ролі системоутворюючих елементів. Зв’язок між ними настільки тісний, що зміна одного з них спричиняє зміну інших, або навіть системи в цілому. Всі галузі підкомплексу пов’язані й кожна виконує лише свою функцію як відносно самостійна технологічна стадія єдиного процесу відтворення.

Роль будь-якого структуроутворюючого елемента в зернопродуктовому підкомплексі визначається функціональним навантаженням, яке несе кожен з них у загальному виробництві та суспільному поділі праці. Важливе місце займає виробництво зерна, що є основною складовою зернопродуктового підкомплексу, яка характеризує стан його розвитку [146, с.3-10].

У структурі АПК підприємства зернопродуктового підкомплексу, зокрема заготівельні та переробні, є елементами системи вищого рівня, яка характеризується взаємозв’язками, структурною й організаційною цілісністю. Зважаючи на це, необхідно з’ясувати сукупність зовнішніх факторів, що впливають на ефективність зернопродуктового підкомплексу. Слід зазначити, що галузі підкомплексу об’єднують велику кількість підприємств, які різняться формою власності, масштабами виробництва, юридичними аспектами підпорядкування, джерелами постачання сировини тощо. Отже, чисельність зовнішніх факторів і ступінь їхнього впливу для кожного підприємства будуть різними. Таким чином, до найбільш характерних зовнішніх факторів впливу на ефективність функціонування підприємств зернопродуктового підкомплексу належать:

Форми і зміст економічних взаємовідносин між сферами зернопродуктового підкомплексу АПК;

Рівень розвитку ринку зерна;

Ефективність державного регулювання;

Умови фінансування і кредитування;

Ступінь розвитку інформаційно-аналітичного й маркетингового обслуговування.

Вплив цінового фактора характерний як на вході системи (підприємства), так і на виході. Цей вплив полягає у прагненні зернопереробних підприємств придбати якісну сировину за мінімальними цінами та реалізувати продукцію переробки за максимально можливими цінами.

Ціна сировини залежить великою мірою від маркетингових каналів надходження зерна на переробку. Отже, оптимальною схемою руху є його переробка на підприємствах, що входять у різні агропромислові формування (агрокомбінати, агропромислові об’єднання, агроконсорціуми), беруть участь у міжгосподарській кооперації, а також зернопереробні потужності, що знаходяться на балансі сільськогосподарських підприємств. Така схема анулює вплив посередників, а ціна сировини, в даному випадку, наближено дорівнює собівартості виробництва зерна. Крім того, важливого значення набуває можливість планомірного завантаження потужностей власною сировиною, забезпечення ритмічності роботи, при цьому зменшується ризик, зумовлений впливом зовнішнього середовища.

Ускладнені взаємовідносини між зерновиробниками і зернопереробними підприємствами ДАК “Хліб України”, пов’язані із диспаритетом цін на сільськогосподарську та промислову продукцію, кризою неплатежів та іншими негативними явищами, спричинили розвиток власних зернопереробних потужностей сільськогосподарських товаровиробників. Успішне функціонування цих підприємств можливе за умови забезпечення впровадження сучасних технологій, підвищення якості продукції, розширення асортименту, суворого дотримання санітарно-гігієнічних норм тощо. Однак для цього необхідно вирішити низку проблем, в основі яких є дефіцит фінансових ресурсів сільськогосподарських зерновиробників.

Отже, удосконалення взаємовідносин між сільськогосподарськими і зернопереробними підприємствами є значним резервом підвищення ефективності функціонування зернопродуктового підкомплексу. Задіяння цього резерву можливе за рахунок проведення зваженої податкової політики, забезпечення паритетності цін, приватизації зернозаготівельних і зернопереробних підприємств, державного сприяння розвитку бірж, інформаційно-аналітичних служб тощо. Крім того, суттєвий вплив на ефективність підкомплексу справляють економічні взаємозв’язки із споживачами кінцевої продукції, постачальниками матеріально-технічних ресурсів, підприємствами (службами) сервісного обслуговування та іншими інфраструктурними об’єктами, які задіяні на ринку зерна.

Забезпечення заготівельних і переробних потужностей сировиною в значній мірі залежить від розвитку регіонального зернового ринку, який формується під впливом попиту та пропозиції на зерно, що позначається на рівні цін, структурі пропозиції зернових культур, маркетингових каналів надходження зерна на зберігання й переробку тощо. Попит визначається такими чинниками:

Можливий обсяг споживання зерна, зумовлений наявними потужностями для його переробки та внутрішньогосподарськими потребами сільськогосподарських товаровиробників;

Існуюча ціна на зерно;

Платоспроможність покупців.

Обсяги можливої пропозиції визначаються валовими зборами зерна, а також залишками його з попереднього року й закупівлею за імпортом.

Увесь обсяг пропозицій зерна, залежно від функціонального використання і цільового призначення, структуризується на групи (ринки) (рис. 1.3).

Рис.3. Ринок зерна в структурі народного господарства

На підставі даних рисунку можемо зробити висновок, що спектр використання зернових культур досить широкий. Задіяння його на тому чи іншому ринку визначається насамперед якісними властивостями зерна. Умовно його можна розділити на зерно зовнішнього і внутрішнього використання, тобто зерно, яке використовується для задоволення потреб сільськогосподарських товаровиробників (формування посівного матеріалу, забезпечення тваринництва кормами тощо), та зерно для потреб харчової промисловості (борошномельно-круп’яної і харчосмакової). З огляду на багатоукладність економіки України та юридичні аспекти підпорядкування переробних потужностей (форми власності), до зовнішнього використання може належати і фуражне зерно (виробництво комбікормів), а до внутрішнього – продовольче (млини та крупорушки, які перебувають на балансі сільськогосподарських підприємств).

З розвитком зернового ринку зростає роль товарної біржі як оптимальної форми організованого товарного ринку, який функціонує за встановленими правилами і сприяє, перш за все, формуванню реальних ринкових цін, що складаються безпосередньо за результатами торгів залежно від попиту та пропозиції. Біржове котирування цін є також орієнтиром для покупців і продавців зерна, які здійснюють операції на позабіржовому ринку.

Функціонування ринкової економіки як саморегулюючого механізму характеризується певним ступенем впливу держави та її органів на економічні процеси. Держава розробляє закони, які регулюють відносини між підприємствами, що виступають у ролі постачальників ресурсів та їхніх споживачів, законодавчо визначає рівність прав усіх форм власності та видів господарювання. Економічним важелем при цьому є системи оподаткування та ціноутворення, а також державна закупівля, реформування власності та ін.

Основним регулюючим ринковим механізмом є конкуренція. Однак сформована за часів попередньої суспільно-економічної формації структура управління зернопереробними підприємствами, яка в своїй основі передбачає монопольне становище на ринку переробки зерна, діє й нині. Важливим кроком у демонополізації високопотужних зернопереробних підприємств є законодавче регламентування їх діяльності. Поряд з цим держава повинна відігравати вирішальну роль у всебічному сприянні розвитку малого бізнесу для стимулювання конкуренції.

Враховуючи виняткову роль зерна і продукції його переробки для економічної безпеки країни та соціальної стабільності, держава здійснює закупівлю зерна для своїх резервів з подальшою їх переробкою. У розвинутих країнах світу державне замовлення – це гарантія збуту продукції, а отримання відповідної ліцензії для виробників і переробників здійснюється на конкурсній основі.

Якщо механізм попиту і пропозиції формує ціни, що є надто високими для покупців, або необґрунтовано низькими для продавців, держава може здійснювати регулювання цін шляхом законодавчого встановлення межі їхнього зростання або зниження. Як правило, ціна рівноваги для виробників зерна є надто низькою і не забезпечує достатнього рівня доходів. Державне регулювання зерновиробництва шляхом встановлення нижньої межі цін значно стимулює виробництво, однак це спричиняє надлишок пропозиції зерна. У розвинутих країнах ці наслідки виявляються у великих обсягах нереалізованої продукції, які держава закуповує і вдається до демпінгу, намагаючись реалізувати надлишки на світовому ринку за низькими цінами, одночасно захищаючи власного сільськогосподарського виробника за допомогою високого ввізного мита. Іншим державним важелем стимулювання пропозиції є надання грошових дотацій, які виплачуються підприємствам за вироблену продукцію і є відшкодування частини витрат у вигляді покриття державою частини ціни продукції виробників.

Держава може також стимулювати попит шляхом виділення цільових субсидій споживачам. Така ситуація характерна для сучасного європейського зернового ринку. Зокрема, у ЄС, який вважається світовим лідером в експорті пшениці твердих сортів, останніми роками спостерігається зниження її якості, що спричинило підвищення попиту на високоякісне борошномельне зерно в Європі. Поряд з цим збільшується “тиск” дешевої американської пшениці, особливо м’якої червонозерної та м’якої білозерної, а також продукції американської млинової індустрії на європейський ринок. З метою захисту своїх зерновиробників, ЄС надає субсидії переробникам, стимулюючи при цьому попит на власне зерно [19, с.36-37].

Важливою функцією держави, щодо захисту внутрішнього ринку є регулювання імпорту продукції. Наприклад, система захисту товаровиробників у Польщі передбачає такі інструменти тарифного стимулювання імпорту сільськогосподарської продукції та продовольства, як ввізне мито, податок на товари і послуги (аналог українського ПДВ) та акцизний податок. Причому ввізні тарифи доволі часто змінюються залежно від кон’юнктурної ситуації на польському ринку агропромислової продукції.

Отже, захист вітчизняного товаровиробника вимагає цілеспрямованого та гнучкого державного регулювання імпорту продукції залежно від кон’юнктурної ситуації на внутрішньому ринку, щоб, з одного боку, не створювати дефіцит продукції, а з іншого – надлишки продукції, які гальмуватимуть вітчизняне виробництво.

Ефективний розвиток на основі впровадження прогресивних технологій можливий лише за умови використання кредитів і залучення інвестицій. Кредит є обов’язковою вимогою розширеного відтворення, важливою частиною діяльності всіх підприємств, незалежно від форм власності та масштабів виробництва. У зв’язку з цим посилюється роль фінансово-кредитного механізму як засобу, що стимулює розвиток виробництва. Отже, умови фінансування і кредитування підприємств зернопродуктового підкомплексу слід розглядати як фактор, що суттєво впливає на ефективність його функціонування.

Серед зовнішніх факторів впливу на ефективність господарської діяльності важливе місце посідає система інформаційно-аналітичного й маркетингового обслуговування. Вплив цього фактора значно активізується в умовах конкурентного середовища і розширення господарської самостійності підприємств. Достатній обсяг своєчасної й достовірної інформації значно знижує невизначеність виробничо-економічної системи та сприяє збільшенню частки критеріального прийняття управлінських рішень. Однак самостійне дослідження ринку і формування інформаційної бази даних вимагає від підприємств здійснення певних витрат на утримання відповідного штату фахівців з маркетингу, що в умовах малих і середніх підприємств значно ускладнено. Існування відповідних служб інформаційно-аналітичного й маркетингового обслуговування АПК дає змогу підприємствам зернопродуктового підкомплексу перекласти на них частину функцій, пов’язаних із пошуком ринків збуту продукції та ресурсного забезпечення виробництва, отримання необхідної нормативно-правової й науково-технічної інформації тощо. При цьому витрати на консультаційне обслуговування будуть значно нижчими у порівнянні з ефектом, одержаним від збалансованості обсягів виробництва з пропозицією сировини і попитом на готову продукцію. Підвищення ролі цього фактора великою мірою сприяє поліпшенню економічних відносин між сферами виробництва і переробки зерна, а також внутрішній збалансованості агропромислового виробництва й високим кінцевим результатам від їхньої спільної діяльності.

Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що підвищення ефективності функціонування зернопродуктового підкомплексу Львівської області пов’язано, насамперед, з пошуком внутрішньовиробничих резервів і розробленням заходів щодо їх ефективного використання.

Метки: , ,