Реферат Використання резервів підвищення ефективності виробництва зерна і зернопродуктів у Львівській області

Ефективність виробництва зернопродуктового підкомплексу АПК Львівщини є загальним результатом сукупної діяльності підприємств області по виробництву, заготівлі й переробці зерна. Підвищення сумарної ефективності можна очікувати за умов задіяння внутрішньогосподарських резервів у конкретних підприємствах даної системи, оскільки керованість внутрішньовиробничих факторів зумовлює дієвість виявлених за результатами економічного аналізу резервів підвищення ефективності господарювання.

Суттєві відмінності між різногалузевими підприємствами спричиняють характер впливу техніко-технологічних, організаційно-економічних і соціально-економічних чинників на ефективність господарської діяльності, подібний для всіх підприємств, що дає підстави для узагальнення джерел задіяння резервів. Однак для врахування різних умов й особливостей господарської діяльності обмежимось глибиною структуризації на рівні певних груп зерновиробничих і зернопереробних підприємств.

Основними шляхами використання внутрішньогосподарських резервів підвищення ефективності виробництва й переробки зерна, зумовлених впливом техніко-технологічних факторів, є поліпшення експлуатації існуючих потужностей, а також кількісне та якісне оновлення основних фондів.

Поліпшення використання основних фондів є першочерговим завданням усіх без винятку сільськогосподарських підприємств Львівщини. Це особливо актуально на сучасному етапі, коли оновлення основних фондів гальмується відсутністю власних коштів підприємств й обмеженими можливостями щодо залучення позичкового капіталу. Виявлені резерви дозволяють визначити такі шляхи їх використання:

Забезпечення високого рівня матеріально-технічної бази шляхом регулярного проведення технічного обслуговування, планових ремонтів, створення ремонтних запасів. Це, у свою чергу, вимагає організації на підприємстві (або для групи підприємств) ремонтної бази та забезпечення їх кваліфікованим персоналом;

Забезпечення сільськогосподарських товаровиробників якісним насіннєвим матеріалом, паливно-мастильними матеріалами та технічними засобами;

Забезпечення зернопереробних потужностей сировиною шляхом маркетингового дослідження зернового ринку й вибору оптимальних каналів надходження зерна на переробку та реалізації продукції зернопереробки, створення виробничих запасів зерна в обсягах, що забезпечують безперебійне завантаження виробничих потужностей і мінімальні витрати на їхнє зберігання;

Впровадження прогресивних форм організації виробництва й підвищення рівня управління; збільшення часу служби матеріально-технічних засобів шляхом організації змінної роботи та ін.

Для вирішення продовольчої проблеми в аграрному секторі економіки необхідно підвищити родючість ґрунту. Академік Носко Б. С. зазначає, що в умовах економічної нестабільності сільськогосподарського виробництва одним із перспективних напрямів збереження й підвищення родючості ґрунтів є використання місцевих ресурсів, таких як органічні та мінеральні добрива, а також меліорації. В усіх природних зонах є такі ресурси і їх потрібно залучати для підвищення ефективності родючості ґрунтів на даному етапі становлення сільськогосподарського виробництва [85]. При покращанні економічного стану поступово всі форми господарств запроваджуватимуть інтенсивніші технології виробництва, складовою частиною яких будуть теоретичні та практичні наробки наукових установ УААН.

Учені-аграрії виділяють такі види родючості: натуральна (природна), штучна й економічна. Натуральна (природна) родючість (Пн) є наслідком геологічних, кліматичних, ґрунтоутворюючих процесів, які протягом багатьох тисяч років відбувалися на Землі. Природна родючість, наявність у ґрунті поживних речовин, вологи, їх доступність для сільськогосподарських рослин у кінцевому результаті визначають вихід продукції.

Реалізація природної родючості ґрунту багато в чому залежить від самої людини, рівня агрокультури, розвитку виробничих сил. Дія цих чинників дає змогу збільшити природну родючість ґрунту. Виникає додаткова родючість, яка цілком залежить від антропогенних дій. Така складова родючості визначається як штучна (Пш).

Поєднання природної та штучної родючості утворює економічну родючість (Пе), яка відображає наявну можливість ґрунту продукувати біомасу. Економічна родючість кількісно характеризується виробництвом сільськогосподарської продукції на одиницю площі, тобто врожайністю. Нині основною проблемою сільського господарства є зниження природної родючості ґрунтів.

Характер підвищення природної родючості відповідає напрямку розвитку сільського господарства, ступеню його стійкості. Техногенний або природоємний напрямок розвитку аграрного сектора призводить до неповного, звуженого відновлення природної родючості, її зменшення. Просте відновлення або природоохоронний напрямок сільськогосподарського виробництва дасть змогу зберегти природну родючість на попередньому рівні. Розширене відновлення або природоохоронний напрямок сільськогосподарського виробництва дозволить збільшити природну родючість землі. Другий і третій напрямки підвищення природної родючості утворюють основу стійкого розвитку підприємств АПК.

Як у теорії, так і на практиці основна увага приділяється проблемі підвищення економічної родючості. Це особливо актуально для західного регіону України, оскільки значна частина його розташована в гірській зоні, де землі, придатної для сільськогосподарського виробництва, дуже мало.

Багаторічний досвід свідчить, що спроби компенсувати спад природної родючості за рахунок штучної малоефективні. Паралельно із зниженням природної родючості зменшується вплив техніки, мінеральних добрив і пестицидів. У розвинутих країнах в аграрний сектор вкладається більше коштів, ніж у бюджет нашої держави. Наприклад, в Україні на 1 га припадає 12 доларів, в той час як у США ця сума становить 221 долар, у Канаді – 81, а у Фінляндії – 1477 доларів.

Існує природна межа зниження природної родючості, при досягненні якої створені людиною засоби виробництва стають дедалі менш ефективними. Необхідно знати величину такого “екологічного бар’єру”, щоб уникнути наслідків наближення до нього. На думку багатьох учених-грунтознавців, застосування штучних засобів виробництва маскує зниження природної родючості землі. Деякі спеціалісти вважають, що використання мінеральних добрив призводить до розпаду капітальних ґрунтових резервів та приховує спад їх природної родючості. Це можна спостерігати на прикладі зменшення запасів гумусу в ріллі.

Різкий ріст штучної родючості за рахунок застосування мінеральних добрив, пестицидів, сільськогосподарської техніки може призвести до збільшення економічної родючості при одночасному зниженні природної родючості. Водночас нарощування тенденції до зменшення природної родючості нижче рівня “екологічної межі” призводить до спаду економічної родючості, незалежно від збільшення витрат на підвищення штучної родючості.

Наслідки простого та розширеного підвищення природної родючості в динаміці для максимізації виробництва сільськогосподарської продукції можна проілюструвати на прикладі такої моделі:

Max Пе (К, t); (3.1)

Пе (К, t) = Пп (К, t) + Пш (К, t); (3.2)

Пп (К, t) ³ Пп (К, t=1), (3.3)

Де К – інвестиції, t – час (t=1…n).

Зміст наведеної моделі полягає в наступному: для максимізації економічної родючості розподіл інвестицій для підвищення природної та штучної родючості має бути таким, щоб з часом природна родючість не зменшувалася. Отже, відношення (3.3) являє собою важливу й необхідну умову стабільного розвитку сільського господарства [154].

Для підтримки економічної родючості ґрунтів досліджуваної області необхідно щороку виділяти відповідну суму коштів природоексплуатаційним галузям. При цьому деградація й виснаження природних ресурсів потребує капітальних вкладень для розробки нових ресурсів або посилення експлуатації наявних, ефективність яких поступово знижується. Зростає диспропорція між виходом продукції і затраченими для цього засобами, що простежується на прикладі розвитку агропромислового комплексу регіону.

В останні роки у структурі зернового виробництва відбулася переорієнтація на продовольчу пшеницю: частка ярої й озимої пшениці у валових зборах зернових збільшилась у 1997 році порівняно із середньорічними зборами у 1985-1990 роках, на 7,6%, водночас частка зернобобових зменшилась більш як удвічі. На 3,5% зменшилася частка жита і в межах 1,5% інших культур у валовому зборі зернових.

Ситуація ускладнюється загальним виснаженням природного потенціалу в більшості аграрних регіонів, що у свою чергу не дає підстав очікувати значного стабільного приросту виробництва сільськогосподарської продукції. У найкоротший термін необхідно вивести з активного використання сільськогосподарські угіддя, які постраждали від антропогенного впливу й негативних природних процесів.

Альтернативним варіантом вирішення проблеми в сільському господарстві, своєрідною компенсацією по відношенню до природних ресурсів може бути прискорений розвиток виробничо-збутової галузі АПК.

Згідно з розрахунками, втрати, зумовлені відставанням у розвитку інфраструктури й переробної промисловості, становлять 20-30% [121]. Це означає, що значна частина природних ресурсів АПК використовується нераціонально. При вирощуванні сільськогосподарської продукції втрати доводиться компенсувати за рахунок розширення виробництва, що в свою чергу призводить до експлуатації нових природних ресурсів або збільшення навантаження на існуючі. За рахунок усунення втрат на виробництво сільськогосподарської продукції та застосування резервів можна звільнити значні обсяги природних ресурсів без зменшення фонду споживання.

Оцінивши якісний стан основних засобів виробництва зерна й характер їх застосування у сільськогосподарських підприємствах, ми прийшли до висновку, що необхідний пошук нових шляхів розв’язання даних проблем. Екстенсивні методи підвищення продуктивної здатності галузі майже повністю себе вичерпали, тому єдиним шляхом залишається інтенсифікація використання наявного потенціалу. На сьогодні напрацьовані впродовж багатьох років концептуальні засади інтенсифікації виявилися практично непридатними. Це можна пояснити тим, що: по-перше – сучасний стан виробничого потенціалу на може забезпечити належного рівня інтенсивного господарювання; по-друге – суть первісної ідеї інтенсифікації має нищівний характер щодо землі. Сучасні інтенсивні технології виробництва зерна передбачають досконалу систему машин, високоврожайне сортове насіння, науково виважену систему обробітку ґрунту й внесення мінеральних та органічних добрив, високу культуру землеробства і технологічної дисципліни. З іншого боку, сучасні технології вирощування сільськогосподарських культур повинні відповідати прийнятим екостандартам, тобто сприяти відродженню й підвищенню продуктивності землі як унікального і незамінного виробничого біогеоценозу.

Аналіз діяльності сільськогосподарських підприємств різних форм власності показав, що при значному в окремі роки спаді врожайності зернових у колективних і фермерських господарствах майже удвічі (від 33,3 ц/га у 1990 році до 19,0 ц/га у 2002), урожайність в особистих господарствах населення залишалася на попередньому рівні – 33,8 ц/га. Це можна пояснити різним рівнем обробітку землі, внесенням органічних добрив і засобів захисту рослин. Так, у власних господарствах населення застосовується безполицевий спосіб обробітку ґрунту, який зменшує його щільність, запобігає ерозії, дозволяє зменшити енергетичні й матеріальні затрати на вирощування як сільськогосподарських культур в цілому, так і зерна зокрема. У деяких господарствах застосовують метод проміжних культур (гірчиця, редька, ріпак), альтернативні системи землеробства й біотехнології виробництва гумусу та ін. А в умовах високих цін на мінеральні добрива їх вносять локально при сівбі.

Враховуючи вищевикладене можна зробити висновок, що широке застосування напрацьованих індустріальних технологій вирощування зернових культур у комплексі з іншими ґрунтозахисними заходами й біотехнологіями, а також застосування місцевих добрив (гною, гноївки, сапропелю, торфокомпостів та ін.) дозволить в стислі строки підвищити продуктивність рослинництва у всіх сільськогосподарських підприємствах досліджуваної Львівської області.

Щодо підвищення ефективності зернопереробних потужностей, то слід застосовувати раціональні технологічні схеми підготовки сировини, подрібнення, сортування продуктів подрібнення за крупністю і добротністю, змішування, гранулювання. Питомі навантаження на обладнання та інші показники технологічного процесу необхідно підтримувати на оптимальному рівні. На підприємствах борошномельного виробництва важливого значення набуває регулярне зняття балансів розмелення, що дозволяє виявляти і коригувати розподіл продуктів за технологічними системами, режимами подрібнення й іншими технологічними параметрами.

Зерно, яке надходить на переробку, має різні властивості та якісні параметри, сформовані під впливом численних факторів (грунтово-кліматичні умови місць вирощування, післязбиральний обробіток та умови зберігання, біологічні особливості сировини тощо).

Різноманітні властивості зерна вимагають постійного коригування технологічних параметрів обладнання, оскільки від цього суттєво залежить вихід і якість готової продукції. Наприклад, варіація вологості зерна в межах ±0,1% спричинює зміну виходу борошна вищого ґатунку в межах ±0,8%, першого – ±5%, другого – ±1,0%, коливання зольності – на 0,1% відповідно вплине на вихід борошна різних ґатунків у таких межах: ±0,08%, ±0,10%, ±0,35% [30, с.325].

Для забезпечення оптимальних режимів проведення технологічних операцій доцільною є розроблення і впровадження автоматизованих систем контролю й управління технологічним процесом або окремими операціями. Використання таких систем дасть змогу одержувати високий ефект, оскільки належний рівень механізації та можливість потокового і безперервного виробництва створюють сприятливі передумови для автоматизації.

Забезпечення стійких показників технологічних властивостей зерна, яке надходить на переробку, досягається шляхом здійснення гідротермічної обробки (ГТО). Комплексна дія води і тепла протягом певного часу спричиняє зміни фізико-хімічних і біохімічних властивостей зерна, що поліпшує його борошномельні якості. ГТО сприяє зменшенню питомих витрат енергії на подрібнення зерна, знижує його зольність, підвищує білизну борошна, питомий вихід тощо.

Сучасні технологічні лінії малої потужності переважно комплектуються спеціальним обладнанням для ГТО зерна методом холодного кондиціонування (зволожуючі установки, бункери-відволожувачі тощо). Для потужних комбінатів хлібопродуктів ця технологічна операція є обов’язковою складовою технологічного процесу. При цьому на більшості підприємств використовується прогресивніший метод швидкісного кондиціонування, який завдяки обробці паром в поєднанні з наступним миттям зерна у холодній воді значно скорочує процес відволожування й підвищує вихід борошна вищого ґатунку. Зокрема, якщо б у всіх підприємствах Львівського представництва ДАК "Хліб України" використовувався метод швидкісного кондиціонування, то у 2002р. додатковий прибуток підприємств становив би 89,2 тис. грн. Поряд з цим, у більшості млинів і крупорушок, що знаходяться на балансі сільськогосподарських підприємств, ця технологічна операція відсутня. Отже, для даної групи підприємств проведення ГТО є вагомим резервом підвищення технологічної й економічної ефективності. При відсутності коштів для закупівлі нового обладнання його можна виготовити в умовах і силами підприємства, оскільки технологічно це нескладно.

Поряд із ГТО, іншим способом збагачення зерна і забезпечення стійких показників технологічних властивостей є змішування різнорідних за характеристикою окремих партій зерна в одну розмельну суміш. У зв’язку з тим, що при змішуванні партій зерна значення скловидності, зольності, вмісту клейковини підпорядковані закону адитивності, тобто можуть бути визначені розрахунком середньозважених величин, що дає можливість наперед задавати показники якості вихідної продукції [59, с.104-109]. Формування розмельних партій дає змогу економно використовувати зерно “сильної” пшениці, витрачаючи його в певній пропорції із зерном середньої якості або із зерном “слабкої” пшениці. Це частково дозволяє використовувати зерно зниженої якості, при самостійній переробці якого неможливо одержати стандартне борошно. Крім того, змішування зерна “сильної” і “слабкої” пшениці суттєво покращує хлібопекарські властивості борошна. Зокрема при певних співвідношеннях, які є індивідуальними для кожної пари компонентів, об’ємний вихід хліба перевищує навіть його величину для борошна, одержаного лише із зерна “сильної” пшениці.

Донедавна формування розмельних партій зерна широко використовувалось у КХП Львівщини, чим досягалась висока якість кінцевої продукції. Однак відсутність нині необхідних запасів сировини створює перешкоди на шляху відновлення даного способу збагачення зерна. На нашу думку, для створення запасів зерна різної якості й формування з них розмельних партій необхідно розвивати міжрегіональні зв’язки із зерновими регіонами України; максимально використовувати місцевий сировинний потенціал. Цей захід можна розглядати як значний резерв (для усіх груп зернопереробних підприємств) щодо зменшення нераціональних витрат зерна високої якості при одночасному забезпеченні харчосмакової промисловості високоякісною сировиною.

Значним резервом підвищення економічної ефективності господарювання є розширення асортименту вихідної продукції підприємства. Впровадження різних форм комбінування виробництва повинно забезпечувати комплексну переробку сировини. Використання відходів борошномельного і круп’яного виробництва як компонентів кормів дає значний економічний ефект завдяки зниженню витрат виробництва, що є наслідком перерозподілу матеріальних витрат на виробництво кількох продуктів.

Через недостатні обсяги відходів на зернопереробних підприємствах малої потужності впроваджувати безвідходні технології переробки зерна не ефективно. Як свідчать результати дослідження у Львівській області доцільно створювати спеціалізовані заводи з переробки відходів основного виробництва поблизу місць концентрацій зернопереробних підприємств, особливо другої групи. Насамперед, це райони центральної й північно-східної частини Львівщини.

У найбільш вигідному становищі стосовно ресурсного забезпечення знаходяться підприємства, які перебувають на балансі сільськогосподарських товаровиробників, або входять у різноманітні агропромислові формування та залучені до міжгосподарської кооперації. Основні резерви зниження матеріальних витрат для цих підприємств слід вишукувати на стадії виробництва зерна, його транспортування, післязбиральної обробки й зберігання. Для зниження втрат сировини на стадії зберігання доцільно забезпечувати токи системами активного вентилювання з метою запобігання процесу самозігрівання зерна. Налагоджена система обліку зерна і контроль його кількісних та якісних показників дає підстави для формування розмельних партій зерна та планування завантаженості переробних потужностей на маркетинговий рік.

Для великих зернопереробних підприємств закупівельна політика повинна ґрунтуватись на маркетингових дослідженнях зернового та продуктового ринків. Варіація цін на зерно протягом року дає змогу підприємству використовувати найбільш привабливу цінову кон’юнктуру на зерновому ринку. Для цього в маркетинговій діяльності підприємства необхідно передбачити розробку оптимального плану забезпечення виробництва сировиною на маркетинговий рік, в якому, на основі аналітичного дослідження попереднього й поточного періоду, визначити оптимальні строки закупівлі зерна. При цьому слід передбачити необхідний асортимент та якісні властивості зерна, можливих постачальників й умови постачання сировини, а також визначити строки надання послуг з переробки давальницької сировини шляхом попереднього укладання угод із власниками зерна.

Важливою складовою маркетингової діяльності підприємств зернопродуктового підкомплексу є забезпечення збуту продукції, що є основним джерелом надходження коштів для відтворення виробництва. Щодо зернопереробних підприємств, то в умовах зростаючої конкуренції слід здійснювати такі заходи:

Підвищення якості продукції зернопереробки шляхом використання прогресивних методів збагачення борошна і круп, вітамінізації борошна, шліфування й полірування круп, поліпшення рецептури комбікормів тощо;

Фасування борошна і круп із використанням при цьому сучасних видів таропакувальних матеріалів;

Рекламне забезпечення збуту продукції.

Для зменшення транспортних витрат доцільним є безтарне перевезення борошна, особливо від КХП до хлібозаводів.

Використання резервів підвищення ефективності виробництва, заготівлі й переробки зерна, зумовлених впливом соціально-економічних чинників, потребує здійснення комплексу заходів, спрямованих на підвищення продуктивності праці. На підставі даних статистичного дослідження залежностей показників ефективності найбільш значимими пояснюючими змінними, що впливають на продуктивність праці, є вартість основних фондів, фонд оплати праці й матеріальні витрати. Отже, дієвість соціально-економічних чинників, які в узагальненому вигляді представлені показником продуктивності праці, слід очікувати за умов комплексного використання як техніко-технологічних (збільшення вартості основних фондів за рахунок уведення прогресивного обладнання), так і організаційно-економічних (поліпшення забезпечення виробництва сировиною за рахунок збільшення матеріальних витрат на її закупівлю; розширення масштабів виробництва) чинників. Для ефективного використання трудових ресурсів необхідно зменшити неритмічність зернопереробного виробництва, яка є наслідком сезонності сільськогосподарських робіт.

У плані підвищення ефективності зернопереробного підкомплексу в цілому потрібно вжити заходів щодо вчасного забезпечення зернопереробних потужностей сировиною, для чого необхідно розробляти оптимальний план постачання зерна на маркетинговий рік. Поряд з цим важливого значення набувають маркетингові дослідження ринків збуту як зерна, так і продукції зернопереробки. В умовах зростаючої конкуренції, кращому збуту продукції сприятиме підвищення її якості, фасування, рекламна підтримка тощо. Для задіяння соціально-економічних складових підвищення ефективності виробництва основним завданням є забезпечення сприятливих умов для зростання продуктивності праці.

Метки: