Рефрат Вдосконалення системи економічних взаємозв’язків у структурі виробництва і переробки зерна Полтавській області

Зернопродуктовий підкомплекс – складна структуризована система, в яку входить багато різноманітних галузей, які в свою чергу потребують узгодження взаємодій між ними. Проблема ускладнених взаємовідносин між різними сферами АПК значною мірою обумовлена макроекономічними факторами і її вирішення є прерогативою центральних органів управління. Тому концепція його розвитку має передбачати модернізацію всіх галузей та їх складових, удосконалення економічних і технологічних зв’язків між ними, їхній збалансований розвиток, інтеграцію, комбінування і кооперування виробництва, використання прогресивних енергозберігаючих технологій, збільшення асортименту і поліпшення якісних показників кінцевої продукції, підвищення економічної ефективності як окремих складових, так і функціонування всього підкомплексу.

Запорукою успішного реформування агропромислового виробництва є

Здійснення заходів комплексного характеру, спрямованих на забезпечення ефективного розвитку всіх сфер АПК та узгодження взаємодій між ними. Високого рівня дієвості реформування системи АПК та узгодження взаємодій між ними. Високого рівня дієвості реформування системи АПК слід очікувати за умов одночасного вдосконалення фінансово-кредитного механізму, системи оподаткування, законодавчого, правового, інфраструктурного забезпечення тощо. У фундаменті докорінних перетворень повинні бути закладені ринкові відносини, у становленні і розвитку яких регулюють роль відіграє держава шляхом створення юридичних, економічних та організаційних передумов.

На сучасному етапі розвитку АПК взаємовідносини між ланками мають переважно конфронтаційний характер. Існуючі протиріччя між сільськогосподарськими і переробними підприємствами, підсилені не виваженими заходами державного регулювання та нерозвинутим ринковим середовищем, погіршують показники соціально-економічної ефективності їх діяльність, що вкрай неприпустимо, з огляду на виняткову роль АПК у становленні національної безпеки країни, зокрема таких її складових, як економічна та продовольча безпека. Проблема ускладнених взаємовідносин між різними сферами АПК значною мірою обумовлена макроекономічними факторами і її вирішення є прерогативою центральних органів управління.

Проведений нами аналіз сучасного стану зернопродуктового підкомплексу Полтавської області за 1996-2002 рр. дозволяє виділити наступні умов, що забезпечують ефективний розвиток підкомплексу та ринку зерна області:

Наявність сучасних, з високим технологічним рівнем підприємств по переробці та зберіганню зерна;

Стійкість зв’язків партнерів зернопродуктового підкомплексу;

Державна підтримка вітчизняного виробника зерна;

Відповідність структури споживчого попиту на продукцію зернопереробної галузі;

Привабливість регіону для інвесторів;

Розвиток стійких внутрішньо обласних та міжрегіональних зв’язків;

Оптимальне співвідношення сукупних обсягів попиту на продукцію зерновиробництва та пропозиції зерносировини і продуктів її переробки;

Відповідність структури споживчого попиту на продукцію зернопереробної галузі залежно від диференціації населення області за рівнем доходності.

Вирішення питання вдосконалення економічних взаємовідносин між виробниками зерна і його переробниками вимагає тісної взаємодії центральних та місцевих органів виконавчої влади та самоврядування, раціональне поєднання загальнодержавних інтересів з інтересами та особливостями регіону, ефективного використання його природно-ресурсного, трудового, виробничого та науково-технічного потенціалу.

Елімінуючи дію зовнішніх організаційно-економічних факторів, розгляд взаємин між виробниками зерна та його переробниками виявляє, що основні протиріччя між ними виникають у питаннях ціноутворення на сировину та виконання договірних зобов’язань. Наслідками цих протиріч є відповідно диспаритет цін між сільськогосподарською і промисловою продукцією, від якого потерпають сільськогосподарські товаровиробники, прибутки яких не забезпечують умов для розширеного відтворення виробництва, а також криза неплатежів, яка ще більше погіршує становище сільськогосподарських підприємств.

Відсутність виваженої політики держави та монополістичний тиск з боку державних заготівельних організацій стосовно формування цін в умовах нестабільної економіки погіршило еквівалентність обміну між продукцією сільського господарства і промисловості. За умов значного подорожчання матеріально-технічних ресурсів доходи від реалізації сільськогосподарської сировини не забезпечують виробничі потреби аграрного виробництва.

В ринкових умовах господарювання основу ефективності зернового виробництва визначають масштаби використання досягнень науково-технічного прогресу, якість виробленої продукції, кваліфікація працівників та їхня зацікавленість у кінцевих результатах роботи. Недооцінка цих складових привела до того, що на сучасному етапі відчувається дефіцит інвестиції в сільське господарство і зернопродуктовий підкомплекс в цілому.

На наш погляд, основною проблемою, що стримує ефективний розвиток зернового ринку, є дефіцит фінансових ресурсів (як у державному бюджеті, так і безпосередньо у виробників зерна). У зв’язку з цим першочерговим питанням є питання залучення в підкомплекс додаткових фінансових і матеріальних ресурсів.

В Україні нині використовуються два основних механізми фінансування сільгоспвиробників: кредитування на умовах часткової компенсації процентної ставки та заставне кредитування. Ми вважаємо, що основною причиною, яка стримує розвиток кредитування є невідповідність сільськогосподарських товаровиробників вимогам, які пред’являють до них банки (відсутність застави, збитковість, перебування майна у податковій заставі тощо). Попит на кредитні ресурси комерційних банків – великий, проте сільськогосподарське виробництво є непривабливим для них, бо вкладення коштів у нього пов’язане з великим ризиком. Враховуючи негативний досвід раніше діючої системи пільгового кредитування, на сучасному етапі необхідна як державна фінансово-кредитна система пільгового кредитування сільгоспвиробників, так і створення умов, що стимулюють залучення коштів комерційних банків в АПК. Це особливо важливо в сфері здійснення інвестицій у технічне переозброєння сільськогосподарського виробництва.

Враховуючи негативний досвід раніше діючої системи пільгового кредитування, на сучасному етапі необхідна як державна фінансово-кредитна система пільгового кредитування сільгоспвиробників, так і створення умов, що стимулюють залучення коштів комерційних банків в АПК. Це особливо важливо в сфері здійснення інвестицій у технічне перерозброєння сільськогосподарського виробництва. На наш погляд, доцільно розглянути питання щодо надання державних гарантій комерційним банкам, які здійснюють кредитування та страхування сільськогосподарських товаровиробників. Для підвищення активності банків держава має усунути причини, що перешкоджають кредитування та здійсненню своєчасних розрахунків. Для цього необхідно врегулювати механізми податкової застави майна боржника, гарантування кредитів, повернення боргів, а також здійснювати заходи щодо удосконалення інфраструктури ринку.

Слід відзначити, що в аграрній політиці держави спостерігається переорієнтація від регулювання поставок матеріально-технічних ресурсів до механізму грошового кредитування, що є, безумовно, позитивним зрушенням. Кредитування сільгоспвиробників під заставу закріплено в Указі Президента України „Про невідкладні заходи щодо стимулювання виробництва та розвитку зерна” № 832 від 29.10.2000 р. та у Постанові Кабінету Міністрів „Про запровадження заставних закупок зерна в сільськогосподарських товаровиробників” № 1141 від 21.07.2000 р. [129,101,102]. Ці документи спрямовані на виконання двох завдань: заставного кредитування та державних закупівель зерна для забезпечення потреб внутрішнього ринку. Виконання цих завдань покладено на ДАК „Хліб України”.

У врегулюванні строків реалізації зерна головна роль належить заставі. Заставодавець має гарантію збуту зерна і отримання максимального доходу у випадку закінчення терміну застави (при цьому він також має право вибору терміну реалізації зерна). Таким чином, застава забезпечує рівномірне надходження коштів і отримання більшого доходу за рахунок використання сприятливої кон’юнктури ринку.

У системі кредитування певне роль має страхування застави та забезпечення її недоторканості. Слід вказати, що цьому перешкоджає монопольний стан страхових компаній, а отже і висока вартість їхніх послуг та відсутність законодавчо закріпленого механізму недоторканості застави. На наш погляд, з метою використання механізму застави для гарантування банківських кредитів необхідно створити інститут контролю за кількістю та якістю заставленої продукції, забезпечивши при цьому її недоторканість протягом періоду користування кредитом. Отже, обов’язковою функцією держави у розвитку ринку кредитних ресурсів має бути не стільки фінансування, скільки законодавче забезпечення відносин між позичальниками та кредиторами, стимулювання приватного кредитування, захист прав учасників кредитного ринку.

Не менш гострою на сьогодні для виробників зерна є криза неплатежів, як закономірна реакція економічної системи монополізованого типу на механізм саморегуляції економіки. Зернопереробні підприємства ДАК „Хліб України” використовують своє становище монополістів переважно у власних інтересах (необґрунтована відмова приймати сировину на переробку, зниження якості (завищення класу) зерна, затримка оплати за нього тощо), посилаючись на програму державних закупівель, приймають суб’єктивні рішення щодо строків і порядку оплати, а також умови приймання зерна на зберігання.

Розглянуті вище проблеми у взаємовідносинах між ланками АПК негативно впливають на діяльність сільськогосподарських товаровиробників. Природною їх реакцією за таких умов є створення власних зернопереробних потужностей, будівництво зерносховищ та відкриття торгівельних точок. Однак, у цьому випадку, погіршується ресурсне забезпечення високопотужних підприємств.

Першопричиною протиріч, що склалися у взаєминах між сільськогосподарськими і переробними підприємствами, є економічна криза, яка охопила практично всі підприємства АПК. Зниження рівня основних економічних показників супроводжує діяльність підприємств в умовах невизначеності, нестабільності і ризику. Суб’єкти господарювання знаходяться під тягарем негативного впливу як зовнішніх, так і внутрішніх факторів, що, в свою чергу, не дозволяють задіяти внутрішньовиробничі резерви щодо підвищення ефективності виробництва. Відсутність чітких стратегічних цілей і тактична орієнтація на тимчасові вигоди руйнує встановлені зв’язки в рамках традиційних сировинних зон. Усунення відомчих бар’єрів у наслідок об’єднання галузевих міністерств у Міністерство АПК, не вирішило питання узгодження дій різних ланок АПК. Отже, адміністративно покращити взаємовідносини між виробниками і переробниками сільськогосподарської продукції практично неможливо, а панацеєю в даному контексті буде лише економічний ріст як сільськогосподарських, так і переробних підприємств на фоні зміцнення ринкових відносин. При цьому вирішальну роль у забезпеченні сприятливих умов для конкуренції повинна відігравати держава за рахунок виважених заходів регулювання ринку.

Актуальним також є питання приватизації зернопереробних та хлібоприймальних підприємств, які належать ДАК „Хліб України”. Але сама по собі приватизація не покращить ситуації без комплексного підходу до вирішення проблеми, що полягає у забезпеченні послідовності та оптимальних параметрів приватизаційних процесів. Основною метою приватизації переробної сфери АПК є демонополізація існуючої системи заготівель і переробки сільськогосподарської продукції з метою формування реального власника, який зацікавлений у плідній та стратегічній співпраці з постачальниками сировини, погіршення взаємовідносин з якими означатиме сприяння конкурентам. Існує реальна загроза перепрофілювання діяльності зернопереробних підприємств внаслідок втрати контрольного пакету акцій сільськогосподарськими товаровиробниками. Це вимагає посиленої уваги з боку держави, насамперед місцевих органів самоврядування, не з позицій адміністративного втручання, а здійснення заходів щодо адаптації нових організаційних структур до сучасних умов господарювання. Держава, виходячи із визначених пріоритетів, у стартовий період повинна надати пільги щодо кредитування та оподаткування постприватизаційних підприємств, активно залучати іноземний капітал.

Разом з трансформуванням державних зернопереробних підприємств у підприємства ринкового типу важливим є розвиток існуючих та створення нових малих зернопереробних підприємств. Збільшення зернопереробних потужностей сільськогосподарських товаровиробників сприяє ефективному використанню місцевого ресурсного потенціалу, розвитку конкурентного середовища, зміцненню економіки сільськогосподарських підприємств.

Становлення і розвиток малих підприємств вимагає сприятливих умов і гарантій з боку держави, однак нинішня система оподаткування доходів підприємств ніяких пільг щодо малого бізнесу не передбачає. Необхідні нові закони, які визначатимуть належне місце сектора малих підприємств у новому ринковому середовищі.

Значний стабілізуючий вплив на вдосконалення економічних взаємовідносин між сферами виробництва і переробки зерна могла б справляти дієва інтеграція партнерів агропромислового комплексу, зокрема шляхом створення кооперативних об’єднань сільськогосподарських товаровиробників.

Співвиробництво у реалізації сільськогосподарської продукції та створення зернопереробних потужностей підвищує доходність сільськогосподарських підприємств, зменшує ризик від цінових коливань на зерновому ринку, гарантує членам кооперативу своєчасну оплату за продукцію.

Створення нових зернопереробних підприємств у Полтавській області вимагає критеріального підходу до виявлення та оцінки територіальних резервів кожного району. На основі визначених сировинних зон області, аналізу територіального розміщення зернопереробних підприємств та коефіцієнта використання локальних зернопереробних потужностей з’ясуємо потенціальні можливості кожного району щодо створення нових та розвитку існуючих зернопереробних підприємств. При цьому основними критеріями оцінки виступають: параметри сировинної бази (кількості та якісні показники); ринки збуту продукції зернопереробки (територіальна віддаленість, транспортні умови, наявність суміжних галузей та ін.); існування та позиції конкурентних підприємств; забезпеченість району трудовими ресурсами; власні потреби сільськогосподарських підприємств у кормах, виходячи із територіальної спеціалізації району на розвитку тваринництва тощо.

В умовах розвитку ринкової економіки відбуваються зміни у взаємозв’язках між всіма сферами суспільного виробництва. Особливе місце належить вдосконаленню відносин між промисловістю і сільським господарством, зв’язки яких стають все більш тісними і багатогранними. Проведена нами економічна оцінка виробництва, реалізації і переробки зерна показала, що, з одного боку, відбувається значний спад сільськогосподарського виробництва, зменшення виробничого потенціалу промислових підприємств, а з іншого є багато прикладів вдалого пошуку форм і методів пристосування виробництва до сучасних економічних умов. Комерційні компанії в останні роки активно намагаються співпрацювати із сільгоспвиробниками на умовах товарного кредитування, спільного виробництва зерна і оренди землі. Ця тенденція в певній мірі є позитивною, тому сприяє реальному збільшенню інвестицій в зернове виробництво. Подальший розвиток цих процесів затримує відсутність необхідної законодавчої бази, що регламентує інтеграцію комерційних структур і сільгоспвиробників. Першочергового рішення потребує законодавче регламентування створення і функціонування спільних підприємств, агро об’єднань і фінансово-промислових груп, у сферу діяльності яких входить весь виробничий процес – від стадії виробництва зерна до його переробки і реалізації. Головним моментом, закріпленим в законодавчих документах, має бути створення умов, що стимулюють залучення фінансових ресурсів у зернове виробництво, наприклад, шляхом введення пільгового оподаткування.

Створення інтеграційного підприємства саме по собі має сенс лише у тому випадку, якщо виникає так званий сінергичний ефект, тобто коли ефект цілого перевищує суму ефектів поодинці. В той же час наявність сінергичного ефекту при відсутності узгодженості внутрішніх цілей ще ні про що не свідчить, і потенційні можливості інтеграційного підприємства можуть не реалізуватись. У зерновому виробництві агропромислова інтеграція за часів планової економіки не отримала належного розвитку. Сільськогосподарські підприємства продавали по договору хлібоприймальним підприємствам зерно, купували насіння та комбікорми. На цьому взаємовідносини між організаціями системи хлібопродуктів і сільськогосподарськими виробниками закінчувались. На сучасному етапі процесів інтеграції набуває нового розвитку. Поштовхом до цього стало, по-перше, непродумана тактика цінового тиску, що проводилась зернопереробними підприємствами у 1995-1998 рр., внаслідок чого відбулося порушення сировинної бази і зниження рівня завантаження виробничих потужностей з боку зернопереробників примусило сільськогосподарських товаровиробників активно шукати інші канали збуту та створювати власну переробну базу, цьому сприяла достатня кількість на вітчизняному ринку технологічного обладнання малої потужності.

Закон України „ Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 рр.”, дозволяє створення спільних підприємств із сільгоспвиробниками, який встановлює податкові і фінансові пільги та спеціальний режим кредитування для аграрних підприємств. Перевагами цього виду спільної діяльності зернопереробних підприємств із сільськогосподарськими наступні:

Пільги по оподаткуванню дозволяють більше залишати вільних коштів, які використовують на поповнення обігових коштів;

Відокремлений баланс сумісної діяльності легко дозволяє здійснити бухгалтерський і податковий облік по сільськогосподарському виробництву і контролювати фінансові потоки;

Пільги по кредитуванню дозволяють отримати більш дешевий позичковий капітал, за рахунок компенсації банківських процентів.

Проведений аналіз організації реалізації зерна в області та вибіркове опитування сільгоспвиробників показали, що на сучасному етапі прийнятті оперативних рішень щодо реалізації зерна товаровиробником перешкоджає відсутність об’єктивної і оперативної інформації про наявність зернових ресурсів, про обсяг попиту на зерно та про внутрішні і зовнішні ціни на зерно. Можливо реалізація зерна була б значно вищою при наявності повної, доступної, своєчасної і достовірної інформації про стан зернового ринку в регіоні. У зв’язку з цим доцільно б було на базі районних управлінь сільського господарства створити реально діючі моніторингові центри, які забезпечували б оперативне надання інформації аграріям. Їхнє функціонування дозволить забезпечити прозорість аграрного ринку, створити режим здорової конкуренції, забезпечити нормальну роботу аграрним і переробним підприємствам та іншим операторам зернового ринку.

Адже, маючи необхідну інформацію всі учасники аграрного сектору в змозі приймати обґрунтовані рішення з приводу того, яку продукцію і в якій кількості необхідно виробляти, де і коли продукцію продавати, яку ціну запропонувати і за яку ціну купувати. Оперативний моніторинг цін дозволить забезпечити ведення ефективної системи встановлення мінімальних цін закупівлі зерна в сільгоспвиробників, що створить умови для отримання ними рівня рентабельності, необхідного для розширення відтворення.

Сфера діяльності служб цінового моніторингу має бути націлена на те, щоб жоден з агентів ринку не відчував нестачі у ринковій інформації. Маючи у своєму розпорядженні інформацію, всі учасники аграрного сектору в змозі приймати обґрунтовані рішення з приводу того, яку продукцію і в якій кількості необхідно виробляти, де і коли продукцію продавати, яку ціну запропонувати і за яку ціну купувати. Звіти з ринковою інформацією мають надавати об’єктивні дані про ціни і якість зерна в розрізі культур у масштабах як області, так і всієї країни, а також відображати ситуацію на світовому ринку зерна, що допоможе створити ефективну демополізовану систему торгівлі і, відповідно, гарантований доступ товарів до споживачів. Оперативний моніторинг цін дозволить забезпечити ведення ефективної системи встановлення мінімальних цін закупівлі зерна в сільгоспвиробників, що створить умови для отримання ними рівня рентабельності, необхідного для розширеного відтворення. Наявність оперативної інформації про наповнення ринку та динаміку внутрішніх цін буде сприяти на державному рівні прийняттю ефективних рішень щодо формування інтервенційного фонду та митного регулювання.

Стратегічна важливість стабільності зернового ринку обумовлює необхідність його державної підтримки та регулювання. Крім того, це важливо і тому, що ціни і умови зернової торгівлі мають суттєвий вплив на організацію реалізації інших видів сільськогосподарської продукції, а продукти, отримані із зерна, займають значну долю в харчуванні населення.

Економічне регулювання державою зернопродуктового комплексу слід розглядати як умову функціонування ефективних ринкових відносин. Головною метою є забезпечення населення країни хлібопродуктами за рахунок вітчизняного виробництва шляхом створення економічних умов для розвитку ефективного зерновиробництва і захисту товаровиробника, покращення виробничої і соціальної інфраструктури села. Державні структури мають забезпечувати реалізацію національних інтересів, підтримувати соціально прийнятний баланс сукупності інтересів різних груп і верств населення. Функціонально це передбачає розробку і контроль за дотриманням умов ефективної діяльності всіх суб’єктів ринку, тобто певне упорядкування їхніх взаємовідносин на основі економічних стимулів і обмежень.

Згідно із Законом України „Про зерно та ринок зерна в Україні” державне регулювання ринку зерна здійснюється шляхом:

Створення інтеграційного фонду зерна;

Впровадження механізму державних заставних закупок зерна;

Впровадження механізму експорту та імпорту зерна і продуктів його переробки за міжнародними договорами;

Запровадження декларування зерна, що знаходиться на зберіганні;

Забезпечення моніторингу ринку зерна;

Здійснення митно-тарифної політики.

На сучасному етапі стали актуальними такі питання, як розширення зовнішньоекономічних зв’язків, залучення іноземного капіталу та інші. Звичайно в механізмі ринкового регулювання виробництва і реалізації продукції значне місце відводиться цінам. Розширення господарської самостійності підприємств є обов’язковою умовою їхньої беззбиткової діяльності і одержання прибутку, необхідного для нормального функціонування в конкурентному ринковому середовищі. На рівні підприємств і особистих господарств рішення мають бути направлені на задоволення групових та особистих інтересів, не виходячи за правила поведінки, в межах встановлених державою. Найбільш розповсюдженими є процеси адаптації до змін економічних умов з метою максимізації прибутку. З одного боку, сільськогосподарські товаровиробники мають значні права, з іншого боку, — лібералізація цін, стихійний механізм аграрного ринку, інтервенція продовольчих товарів із-за кордону по демпінгових цінах значно погіршили умови функціонування підприємств. Тому для виходу із критичного стану регулювання економічних умов функціонування підприємств державою має підкріплюватись створенням резервів раціональної організації виробництва сільськогосподарської продукції на рівні підприємств.

В механізмі ринкового регулювання виробництва і реалізації продукції значне місце відводиться цінам. З одного боку, вони стимулюють збільшення пропозиції, а з іншого – впливають на платоспроможний попит населення на пропозиції, а з іншого – впливають на платоспроможний попит населення на продовольство. Одним із інструментів цінового регулювання зернового ринку є створення інтервенційного фонду зерна. Формування такого фонду за рахунок організації закупівель дозволить визначити політику на зерновому ринку, впливати на його розвиток. За допомогою інтервенційного фонду держава може регулювати рівень, а при зменшенні ціни – держава починає організовану закупівлю для зменшення пропозиції зерна та підтримання ціни на одному рівні. Позитивну роль у збільшенні інтервенційного фонду зерна можуть здійснити заставні операції із зерном. З теоретичної точки зору, ціни на зерно встановлюються на самому низькому рівні в період збору врожаю, коли зерно у великій кількості надходить на ринок, та підвищуються протягом року. Впливають на динаміку ціни господарства, які зберігають своє зерно, а потім одночасно його реалізують, чим порушують рівновагу попиту та пропозиції. Заставоотримувач (в даному випадку держава) може використовувати зерно як оборотний фонд для вирішення питання рівномірного забезпечення споживачів зерном та хлібопродуктами. При цьому будуть раціонально використовуватись елеваторні потужності, розширюватись функції хлібоприймальних підприємств. Так, крім традиційних видів послуг (а саме – проведення обмінних операцій, допомога у підготовці сортового насіння), елеватори і хлібоприймальні підприємства можуть за дорученням виробників зерна здійснювати комерційні угоди та заставні операції. Таким чином, на сучасному етапі економічне регулювання виробництва і реалізації зерна стали об’єктивною необхідністю.

Для стабілізації організаційних процесів на зерновому ринку, на наш погляд, слід врахувати такі заходи:

Рівноправну участь на ринку всіх форм власності;

Поєднання саморегулювання ринку з державною підтримкою;

Розвиток економічних перетворень – як найбільш доцільний метод адаптації сільськогосподарських товаровиробників ринкових відносин.

Соціально-економічні перетворення, які здійснюються в процесі державотворення, мають спрямовуватися на розвиток виробництва конкурентоспроможної сільськогосподарської продукції і вихід на світовий продовольчий ринок (насамперед з високоякісним українським зерном). І для цього є реальні можливості. Зернове господарство України традиційно вважають стратегічною галуззю держави. Глибока система криза, яка впродовж тривалого часу охопила народногосподарський комплекс, досить руйнівно позначилася на розвитку виробництва зерна.

З метою виявлення резервів та потенційних експортних можливостей зернової галузі Полтавської області проведено аналіз експортно-імпортних операцій із зерном на регіональному ринку (табл. 3.6).

Таблиця 3.6

Динаміка виробництва, експорту та імпорту зерна в Полтавській області

Роки

Вироб-ництво, тис. т

Експорт

Імпорт

Експорт у % до виробництва

Тис. т

Тис. т дол. США (на умовах поставки ФОБ)

Тис. т

Тис. т дол. США (на умовах поставки ФОБ)

1998

1674,8

54,6

2749,9

0,12

210,3

3,3

1999

1462,7

52,8

13474,6

0,23

80,4

3,6

2000

1408,2

88,9

8480,3

9,2

1237,9

6,3

2001

2302,1

149,9

13658,0

1,2

289,4

6,5

2003

2761,5

662,5

53170,4

0,2

231,52

24,0

В середньому за 1998-2003 рр.

1921,9

201,7

18306,6

2,19

409,9

8,7

Обсяги експорту зерна в Полтавській області нині не перебувають у прямій залежності від обсягів його виробництва. Зовнішньоторговельні поставки зерна залежать від ряду факторів, зокрема кон’юнктури ринку, світових цін, якості продукції, наявності відповідної експортної інфраструктури.

Ввезення зерна в область складає незначну частину, а його імпорт, збалансований з експортом, потрібний для асортиментного обміну. Як правило, основну частину імпортного зерна складає зерно пшениці твердих сортів, що необхідне як поліпшувач місцевої пшениці. Ознаки взаємодії між регіональним ринком зерна та світовим ринком стали проглядатись у 1998-1999 рр. по мірі спрощення процедури зовнішньоекономічних операцій.

Аналізуючи структуру обсягів експортних операцій продукції зернових культур, встановлено, що найбільшу питому вагу в структурі займала пшениця. Її частка у 2003 році склала 58,4 % від загальної кількості експортного зерна. Наступним по вивезенню за пшеницею знаходить ячмінь. Так, у 2003 році було вивезено з Полтавської області 148,2 тис. тонн ячменю на загальну суму 11987,43 тис. дол., або 22,4 % від загального обсягу експорту зернових. Серед зернових культур також було експортовано кукурудзу, гречку, жито, овес, борошно та крупи. Частка цих зернових культур у структурі експорту знаходяться в межах 0,15-12,0 % (табл. 3.7).

Основна частина зерна реалізовується в країни ближнього зарубіжжя. Місцевий експортний ринок зерна повільно реагує на зміни попиту і пропозиції на великих світових біржах, але напряму взаємодіє із аналогічними ринками в Білорусії, Росії та Казахстані.

Національні зерновиробники не мають достатнього досвіду для проведення зовнішньоекономічних операцій. Відносини між зерновиробниками та посередниками, як правило, мають короткотерміновий характер. Посередники при авансуванні майбутнього урожаю диктують власні умови.

Таблиця 3.7

Динаміка експорту зерна та продуктів переробки в Полтавській області, тис. т

Показники

1998

1999

2000

2001

2003

В середньому

За 1998-2003 рр.

Пшениця

30,2

10,5

16,1

39,7

386,7

96,6

Ячмінь

0,5

15,0

51,5

52,8

148,2

53,6

Жито

4,5

0,2

4,4

28,8

77,3

Овес

0,5

4,6

7,6

9,3

4,4

Кукурудза

22,0

16,4

14,8

37,1

85,1

35,1

Гречка

0,5

0,5

1,3

8,1

3,1

2,7

Інші

0,1

0,1

0,2

0,2

0,2

0,2

Борошно

0,7

4,7

0,02

0,1

1,1

Крупи і гранули зернових

0,6

0,6

0,2

0,02

1,0

0,5

Всього

54,6

52,8

88,9

149,9

662,5

201,7

Тому, вважаємо, що захистити інтереси товаровиробників можуть або державні структури, які будуть виконувати функції Національного зернотрейдера та функціонувати спеціально для здійснення експортних операцій, враховуючи рівень світових цін при розрахунках із виробниками, або підприємства самих виробників.

Перша і друга форми активно використовуються в розвинутих країнах. Але основною причиною, що затримуватиме створення національного зернотрейдера в Україні є обмеженість фінансових ресурсів як у державному бюджеті, так і безпосередньо у зерновиробників.

В ході аналізу зовнішньоекономічних операцій, здійснених українськими суб’єктами підприємництва на регіональному ринку зерна, особливу увагу викликає перелік країн, куди вивозилось зерно (табл. 3.8).

Таблиця 3.8.

Структура експорту зерна пшениці із Полтавської області у 2003 р., %

Країна, де зареєстрований імпортер

Питома вага країни в експорті зерна, %

Всього експортовано зернових

Кількість, тис. т

Вартість експорту на умовах поставки ФОБ, тис. дол. США

Країни СНД

2,1

22,8

2155,01

Білорусь

2,1

22,8

2155,01

Інші країни

33,0

364,0

28111,08

Європа

15,5

170,7

12525,0

Бельгія

0,9

9,9

720,44

Греція

0,3

3,0

252,42

Естонія

1,3

14,6

1175,85

Іспанія

8,7

95,8

6488,16

Італія

0,1

0,9

80,51

Нідерланди

1,0

10,8

756,25

Португалія

0,5

5,0

432,29

Угорщина

2,8

30,7

2619,08

Азія

4,5

49,6

3695,45

Ізраїль

1,2

13,3

1006,58

Індонезія

0,2

2,4

174,04

Корея

3,1

33,9

2514,83

Африка

9,4

104,0

8689,70

Алжир

2,2

23,9

2299,86

Єгипт

1,3

14,6

1269,80

Кенія

0,4

4,6

370,99

Маврітанія

0,1

1,6

144,46

Марокко

1,1

12,4

1017,58

Нігерія

0,3

3,5

247,57

Туніс

3,9

43,3

3339,44

Америка

3,6

39,7

3200,93

Бразілія

0,2

1,9

1642,46

Канада

0,5

5,3

368,68

Перу

1,4

15,2

1189,7

Всього

100,0

1102,1

88643,17

Найбільшу частину зернових було експортовано в такі країни, як: Африка – 9,4 %, Іспанія – 8,7 %, Туніс – 3,9 %, Америка – 3,6 %. Серед інших країн, до яких експортовано зерно, є Бельгія, Греція, Естонія, Португалія, Ізраїль, Єгипет, Марокко, Бразилія та інші країни. Фактично з Полтавської області у 2002 р. було експортовано зернових культур до 40 країн світу.

Аналіз структури експорту показав, що більшість країн, до яких вивозилось зерно за своїми економічними показниками не можуть споживати ввезену кількість зерна. Так, протягом 2002 року з України було експортовано зерна до Алжиру – 23,9 тис. т на суму 2299,86 тис. дол.; Африки – 104,0 тис. т на суму 8689,70 тис. дол.

Взагалі підприємства – експортери зернових культур найчастіше використовують наступні схеми, які дозволяють їм мінімізувати об’єкт оподаткування та ухилятися від сплати податків до бюджету.

Придбання комерційними структурами у сільськогосподарських товаровиробників (або у населення) зерна за готівку (або по бартеру) без відображення цих операцій у власному бухгалтерському обліку. В подальшому отримана продукція офіційно експортується за кордон на адресу підприємств – нерезидентів. При цьому підприємствами-експортерами застосовується нульова ставка по ПДВ. З метою документального прикриття операцій по придбанню сільгосппродукції комерційні підприємства оформляють її надходження від ланцюга „транзитних” та „фіктивних” підприємств. Але ціна, за якою комерційні структури купуватимуть зерно у „транзитних” підприємств, підбирається таким чином, щоб звести до мінімуму офіційний прибуток від подальшої реалізації продукції нерезиденту. Отже, підприємства-експортери, з одного боку, ухиляються від сплати податку на прибуток, з іншого – безпідставно прагнути відшкодування ПДВ з бюджету.

Проведення так званих псевдоекспортних операцій по реалізації зерна на адресу підприємств-нерезидентів, створених, як правило, в офшорних зонах та пов’язаних з підприємствами-експортерами. При цьому підприємства-експортери застосовують нульову ставку по ПДВ. Насправді ж продукція реалізується неофіційно за готівку на території України підприємствами-резидентами, які в свою чергу відображають придбання зерна від ланцюга „фіктивних” та „транзитних” підприємств. За результатами таких операцій підприємства-експортери безпідставно прагнуть відшкодування ПДВ з бюджету.

Підробка класу зернових культур при експорту за кордон – з метою штучного заниження ціни на зерно та мінімізації об’єкту оподаткування податком на прибуток. При цьому, як правило, експорт здійснюється на адресу підприємств, зареєстрованих в офшорних зонах. В подальшому ці офшорні компанії реалізуються отримане зерно кінцевим споживачам за їхньою реальною вартістю. Таким чином, весь прибуток від проведених операцій залишається на рахунках офшорних фірм. Придбання зерна більш високого класу проводиться експортером неофіційно за готівку у сільського господарських підприємств, фермерських господарств або населення. З метою документального прикриття операцій по придбанню продукції низької якості експортер використовує в ланцюзі постачальників „транзитні” та „фіктивні” підприємства.

В подальшому для ефективного здійснення зовнішньоекономічних операцій необхідно вдосконалити податкову систему і сприяти залученню сільськогосподарських товаровиробників до участі в експортних операціях. Для того, щоб Україна зайняла більш вагоме місце на світовому ринку, необхідно виконати низку обов’язкових умов організаційно-економічних і техніко-технологічного характеру, спрямованих на забезпечення нарощування виробництва зерна з високими показниками якості, які б відповідали умовам світових стандартів. Реальні успіхи у сфері докорінного поліпшення якісних показників експортної продукції – одна з передумов визнання України як рівноправного оператора світового ринку зерна. Для цього необхідне вдосконалення законодавчої бази розвитку зернового виробництва, створення реальних умов нарощування обсягів виробництва високоякісного продовольчого і фуражного зерна, розбудова транспортної та вантажно-розвантажувальної інфраструктури для вчасної і гарантованої доставки продукції до потенційних споживачів за межами України.

Що ж можна сказати про взаємовідносини між виробниками зерна і його переробниками? Важливим кроком на шляху покращення цих взаємовідносин є демонополізація існуючої системи заготівель та переробки зерна, яка повинна забезпечити не розпорошення державної власності та руйнування створених організаційних структур, а їх перехід на якісно новий, значно прогресивний етап розвитку. Становлення існуючих та створених нових зернопереробних підприємств малої потужності сприяє розвитку вільної конкуренції, яка є основою функціонування ринкової економіки.

Цивільного розвитку зернового ринку біржової торгівлі та інших вільно посередницьких форм взаємозв’язків між виробниками та переробниками. За допомогою ринкових важелів держава повинна забезпечити достатній рівень прибутковості аграрного виробництва, яке внаслідок диспаритету цін опинилось у скрутному економічному становищі.

Для того, щоб Україна зайняла більш вагоме місце на світовому ринку, необхідно виконати низку обов’язкових умов організаційно-економічного і техніко-технологічного характеру, спрямованих на забезпечення нарощування виробництва зерна з високими показниками якості, які б відповідали умовам світових стандартів. Реальні успіхи у сфері докорінного поліпшення якісних показників експортної продукції – одна з передумов визнання України як рівноправного оператора світового ринку зерна. Для цього необхідне вдосконалення законодавчої бази розвитку зернового виробництва, створення реальних умов нарощування обсягів виробництва високоякісного продовольчого і фуражного зерна, розбудова транспортної, портової та вантажно-розвантажувальної інфраструктури для вчасної і гарантованої доставки продукції до потенційних споживачів за межами України.

Але незважаючи на все це, особливостями аграрного виробництва, обумовлюють специфіку ринкового ціноутворення в даній галузі. Вона виявляється головним чином в тому, що порушується еквівалентність в обміні, отримавши назву „диспаритет цін” (ножиці цін). Ціни на продукцію, яку купують сільгосптоваровиробники, перевищують ціни, по яких вони реалізують свою. Таке явище характерне для аграрного виробництва практично у всіх країнах ринкової економіки.

Вирішити проблему „диспаритету цін” можливо двома шляхами. Перший – віддати сільське господарство на „відкуп ринкових сил”. До чого б це могло привести? Не важко передбачити: до прискорення концентрації виробництва в сільському господарстві, економічному банкротству дрібних та середніх підприємств. На певному етапі зросли б ціни на продукцію сільського господарства (при незмінному її імпорту), оскільки крупні підприємства не зразу можуть використати на ринку „нішу”, яку займали збанкрутілі підприємства.

Другий шлях – державне регулювання ціноутворення. У європейських країнах проблему „ножиці цін” регулює саме держава тими чи іншими методами.

По відношенню до колгоспів до середини 50-х років питання про еквівалентність обміну між ними і державою в практичному плані не ставився. Закупівельні ціни були символічними, як і оплата праці. У відомій мірі, це була різновидність феодальної покірності, а не ринкові відносини. І тільки після відомих реформ сільського господарства в середині 50-х років, а потім продаж техніки колгоспам, між ними і державою постало запитання про еквівалентність обміну. З цією митою періодично переглядались закупівельні ціни колгоспів. Відповідно, у соціальній економіці, починаючи з середини 50-х років, держава приділяла певну увагу вирішенню проблеми еквівалентного обміну між сільським господарством і іншими галузями економіки. І головне в тому, що держава не допускала банкрутства колгоспів, а оплата праці колгоспникам гарантувалась. Стриміння до радикальної трансформації аграрних відносин, обвальна лібералізація цін привели до того, що ціни на промислові товари збільшились в середньому в 5-6 разів швидше, ніж ціни на продукцію сільського господарства. Інакше кажучи, темпи росту закупівельних цін і тарифів в промисловості були набагато вищі, ніж темпи росту закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію. Відповідно, сільське господарство у скільки разів втратило платоспроможність. Держава не змогла стримати ріст цін і тарифів в таких високо монополізованих галузях, як сільськогосподарське машинобудування, нафтопереробка, електроенергетика і ін. Монополісти переробники сільськогосподарської продукції також досить жорстко регулювали ціни на продукцію сільського господарства. В цілому з сільськогосподарських товаровиробників, образно говорячи, деруть чотири шкури: одну – підприємства фондовиробничих галузей промисловості, другу – підприємства переробної промисловості і торгівлі, третю – держава шляхом „крутого” накладання податків, четверту – комерційні банки шляхом встановлення завищених ставок за кредит.

Останній диспаритет цін на сільськогосподарську і промислову продукцію привели до масової неплатоспроможності практично всіх виробників в сільському господарстві, до тяжкого і навіть критичного їх фінансового стану, який продовжує погіршуватись.

Тільки за один рік неплатежі сільськогосподарських підприємств зросли налагодити паритет цін необхідно відпрацювати методологію визначення реальних витрат основної маси сільськогосподарських товаровиробників і забезпечення їх розміщення в ході наступного товарообміну.

До цього можна добавить, що в зв’язку з інфляцією потрібно змінити методику розрахунку собівартості продукції. В теперішній час матеріальні витрати підприємства враховуються в собівартість продукції і послуг по фактичним цінам придбання. При довготривалому циклі виробництва і звернення в умовах інфляції зворотні засоби повертаються знеціненими і не забезпечують їх розширеного перевиробництва. Міністерство фінансів повинно відмовитись від поточної методики розрахунку собівартості продукції. В собівартість необхідно включити матеріальні затрати в відносних цінах, тобто на момент реалізації продукції.

Науково обґрунтована база розрахунку витрат виробництва і повинна послужити основою для регулювання ринкових цін.

Саме тут необхідно використати досвід розвинутих країн. Як відзначалось раніше, головний принцип регулювання цін державою заключається в виключно прямого його втручанні в ринковий процес освіти. Держава прагне до того, щоб забезпечити основній масі товаровиробників такі прибутки від реалізації своєї продукції, які були б достатні для покриття як мінімум науково обґрунтованих затрат виробництва. При цьому враховується, що кожний суб’єкт підприємництва повинен одержати прибуток, виходячи з її середньої норми. І якщо ринкові ціни на сільськогосподарську продукцію встановлені на даному рівні, то державі немає необхідності регулювати ціноутворення. Але оскільки звичайні ціни опускаються нижче даного рівня, то держава різними способами, не втручаючись в ринковий процес ціноутворення, вимушена компенсувати товаровиробникам збитки від ринкових цін, які склалися на даний час.

Існуючий у нас „стійкий” диспаритет цін диктує необхідність компенсації сільському господарству втрату від стихійного ринкового ціноутворення такими способами і методами, які склались апробовані в розвинутих країнах. Перш за все, потрібно на державному рівні розробити ціни, базуючи на паритеті, який пропонує, що співвідношення між цінами на продукцію сільського господарства і цінами на товари і послуги, які використовуються в ньому, повинен бути еквівалентним і залишатися постійним.

На основні види сільськогосподарської продукції, виробництво якої передбачено державними програмами, пропонуються ціни підтримки на рівні середньої нормативної собівартості в Україні і мінімального прибутку. Для забезпечення цінового паритету і доходів сільськогосподарських товаровиробників вводяться ціни перевиробництва, які складаються на основі середньої по галузях АПК, обслуговуючої сільським господарством, норми прибутку на збалансований капітал, враховуючи вартість землі по мірі входу її в ринкові відносини. В зв’язку реалізації продукції по ціні від пере виробничої, держава компенсує товаровиробнику різницю між ціною перевиробництва і середньою ринковою. Для цього в державах і місцевих бюджетах створюються спеціальні фонди регулювання цін підтримки і перевиробництва, а також доходів сільських підприємців.

Керівництво щорічно повинно виділяти види і об’єми продукції, які передбачаються до закупок державою, рівні цін підтримки і перевиробництва. Встановлені необхідні об’єми необхідної продукції шляхом квотування на конкурентній основі повинні розподілятись між товаровиробниками. Продукція яка залишилась реалізується самостійно через біржову систему або через інші канали.

Введення системи квотування буде обмежуватись масштабами бартерних операцій, переробку сировини на давальницьких умовах і буде пом’якшуватись послідовність таких відносин.

Функції державного замовника лягають на державні акціонерні компанії. Таким чином, на ринку сільськогосподарської продукції повинні застосовуватись процеси інтервенції і деінтервенції зі сторони держави з метою регулювання лімітних „плаваючих” цін (не нижче цін підтримки і не вище цін перевиробництва).

Другим способом скорочення диспаритету цін може служити кредитуванні під заставу сільськогосподарської продукції. При цьому мінімальна ціна приймається під заставу продукції гарантується еквівалентним рівнем. Якщо на ринку ціни складаються вище еквівалентного рівня, держава продає продукцію, прийняту під заставу, по ринкових цінах. Якщо ціни на ринку нижчі еквівалентного рівня, держава оплачує прийняту під заставу продукцію по еквівалентним цінам і бере на себе витрати по транспортуванні, зберіганні і реалізації.

З метою забезпечення цінового паритету і підтримки доходів в АПК України з врахуванням досвіду західних країн з розвинутою економікою, ціни, по яких сільськогосподарські виробники продають продукцію, повинні формуватись у відповідності з договором у співвідношенні з державним регулюванням.

Держава може пом’якшити проблему диспаритету цін за допомогою податкового механізму. З цією метою йде тимчасово, до стабілізації і підйому сільськогосподарського виробництва, звільнити аграрний сектор від обов’язкових платежів в бюджет і в не бюджетні соціальні фонди, хоча такий крок не вирішує всіх його фінансових проблем, але в якійсь мірі їх полегшить.

Слід використати і такий метод регулювання цін державою, як підвищення митного мита і встановлення квот на імпорт певних видів продукції сільського господарства, особливо тих, які виробляються у нас в достатній кількості і кращої якості. Як відомо, закордонний імпорт у певній мірі дотується країною-виробником, і „захоплення” нашого ринку нерідко йде за рахунок встановлення демпінгових цін нижче роздрібних цін вітчизняної продукції. Дотації виробникам вітчизняної продукції дозволяють їм реально конкурувати з імпортною продукцією. Крім того, вся сума митних платежів, пов’язана з імпортом, повинна переводитись в спеціальний фонд підтримки підприємств АПК.

Державне регулювання цін, звичайно, потребує бюджетних коштів. Хоча влада і говорить що їх немає, та все ж таки їх можна знайти. І головне те, що вони себе окуплять. В кінцевому результаті, не тільки підвищуються доходи сільського господарства, але і держава отримає прибутки у вигляді податків в ланцюзі – зберігання, переробка і реалізація продукції сільського господарства. Підвищиться рівень життя всього населення, покращиться соціальна стабільність вцілому.

Для забезпечення цінової еквівалентності, на наш погляд, ціле направлено створити спеціальний фонд фінансової підтримки, стабілізації і розвитку сільського господарства шляхом введення „податків з купівлі” на горючі і мастильні матеріали для приватних транспортних засобів, будівельні та ремонтні матеріали в роздрібній торгівлі, делікатесне продовольство, що дозволить зібрати необхідну суму.

Отже, головним завданням аграрної політики держави залишається ліквідація диспаритету цін. В сільському господарстві ринкове ціноутворення не дає відповідного ефекту. Тому разом з регулюючою функцією ринку держава повинна посилити регулювання ціноутворення. Спираючись на досвід розвинутих країн необхідно ввести цінову підтримку прибутків сільськогосподарських виробників. Держава може вирішувати проблему диспаритету цін за наступними напрямками: встановлювати гарантовані ціни. По цих цінах вона закуповує сільськогосподарську продукцію та виплачує товаровиробникам різницю між гарантованою і ринковою ціною при реалізації недержавним покупцям. Гарантована ціна встановлюється на такому рівні, щоб наблизити її до загально необхідним витратам та забезпечити основній масі товаровиробників рентабельне ведення господарства. Крім того, держава з допомогою кредитного, податкового та бюджетного механізмів в значній мірі може усунути руйнівні цінові диспропорції в товарообігу між промисловістю та сільським господарством, містом та селом.

Підприємництво в ринковій економіці на всіх етапах його розвитку та у всіх галузях економіки тісно пов’язано з кредитними відносинами. При простому виробництві як відомо, основні фонди замінюються за рахунок амортизаційного фонду, оборотні – відшкодовуються із отриманого доходу після кожного кругообігу. Але в сучасних умовах практично завжди проходить безперервне удосконалення функціонуючого виробництва: впроваджується нова техніка та технології, нові форми організації виробництва та праці, виробляються нові товари і ін. Все це потребує додаткових капіталовкладень.

У забезпеченні пропорційного розвитку зернопродуктового підкомплексу важливе місце належить його науково обґрунтованій виробничо – галузевій структурі. У структурі продажу основних видів продукції рослинництва і тваринництва у Полтавській області зерно займає 40,8 % (після молока та молочних продуктів – 84,5 % та цукрових буряків – 80,2 %).

Зменшити витрати зерна при післязбиральній обробці і зберіганні можна за рахунок будівництва металевих зерносховищ безпосередньо у місцях його вирощування, застосування відповідного зерно обробного обладнання, швидкодіючих приладів контролю якості зерна на всьому шляху його просування від поля до споживача, використання дешевих, швидкого будівництва зерносховищ.

Для високопотужних зернопереробних підприємств останнім часом загострилась проблема зношеності основних фондів та пошуку фінансових джерел їх оновлення. Звичайно вирішення цього питання вимагає впровадження сучасних енергозберігаючих, мало — та безвідходних технологій, створення сприятливих виробничих умов. Заощаджувати кошти самотужки на даний час дуже важко, туму всі сільськогосподарські підприємства акцентують увагу на розвитку лізингових послуг.

Основними шляхами задіяння внутрішньовиробничих резервів підвищення ефективності переробки зерна, обумовлено впливом техніко-технологічних факторів є покращення використання існуючих зернопереробних потужностей, а також кількісне і якісне оновлення основних фондів, збільшення частки прогресивного обладнання, підвищення використання виробничих потужностей, методів по визначення ступеня радіоактивного забруднення зерна, застосування нових прогресивних ресурсозберігаючих технологій і способів переробки та збагачення зерна.

Для ефективного використання зернопереробних потужностей необхідно застосовувати раціональні технологічні схеми підготовки сировини, подрібнення, сортування, змішування, гранулювання.

На підприємствах борошномельного виробництва важливого значення набуває регулярне зняття балансів розмелення, що дозволяє виявляти і корегувати розподіл продуктів за технологічними системами, режимами подрібнення та іншими технологічними параметрами.

Основними умовами, що забезпечують ефективний розвиток підкомплексу та ринку зерна області є: наявність сучасних, з високим технологічним рівнем підприємств по переробці та зберіганню зерна; стійкість зв’язків партнерів зернопродуктового підкомплексу; державна підтримка вітчизняного виробника зерна; відповідність структури споживчого попиту на продукцію зернопереробної галузі; привабливість регіону для інвесторів; розвиток стійких внутрішньообласних та міжрегіональних зв’язків.

Проведений аналіз організації реалізації зерна в області та вибіркове опитування сільгоспвиробників показали, що на сучасному етапі прийнятті оперативних рішень щодо реалізації зерна товаровиробником перешкоджає відсутність об’єктивної і оперативної інформації про наявність зернових ресурсів, про обсяг попиту на зерно та про внутрішні і зовнішні ціни на зерно.

Для того, щоб Україна зайняла більш вагоме місце на світовому ринку, необхідно виконати низку обов’язкових умов організаційно-економічного і техніко-технологічного характеру, спрямованих на забезпечення нарощування виробництва зерна з високими показниками якості, які б відповідали умовам світових стандартів.

Метки: ,