Функції мови та її значення у суспільному житті. Культура мови І мовна норма.

Роль і значення мови у суспільному житті. Мовна норма та культура

Функції, роль і значення мови

Сучасна українська мова є однією з важливих форм організації свідомості народу. Мова – це генетичний код нації, який поєднує минуле з сучасним, програмує майбутнє і забезпечує буття нації у вічності.

Мова — найважливіший засіб спілкування між людьми. Вона безпосередньо зв’язана з мисленням. Не може бути мислення без мови і мови без мислення. Мова і мислення мають глибоко суспільний характер — не лише за своєю природою, а й за своєю функцією в суспільстві. За допомогою мислення люди пізнають світ, об’єктивні закони природи й суспільства. Пізнавальна діяльність людини, її мислення мож­ливі лише на базі мовного матеріалу, слів і речень. Кожний момент діяльності обумовлюється думкою і її носієм — мовою. Тільки завдяки мові все здобуте попередніми по­коліннями не гине марно, а служить фундаментом для подальшого розвитку людства.

Літературна мова — це мова державних, громадських, політичних установ, організацій, навчальних закладів, науки, художньої літератури, ділового спілкування, театру, кіно, преси, телебачення. Щоб оволодіти нормами сучасної літературної мови, треба глибоко вивчати її лексичний склад, фонетичну систему, граматичну будову і стилістичні властивості. Доско­нале знання мови є важливим показником розумового роз­витку людини та її культурного рівня.

Мова як інструмент здобуття знань, як засіб життєді­яльності людини має велике значення для всіх, оскільки мова не тільки обслуговує сферу духовної культури, а й пов’язана з виробництвом, з його галузями і процесами, із соціальними відносинами, вона — елемент соціальної сфери.

Функції мови.

Комунікативна функція. Мова — найважливіший засіб спілкування людей і забезпечення інформаційних процесів у су часному суспільстві (у науковій, технічній, політичній, діловій, освітній та інших галузях життя людства). У цій ролі вона має універсальний характер: нею можна передавати все те, що вира жається, наприклад, мімікою, жестами чи символами.

Ідентифікаційна функція виявляється в часовому й у про­сторовому вимірах. Ми, сучасники, відчуваємо свою спільність і зі своїми попередниками, і з нащадками, і з тими, хто перебуває поряд, і з тими, хто в інших краях. Кожна людина має своєрід­ний індивідуальний мовний «портрет», мовний «паспорт», у якому відображено всі її національно-естетичні, соціальні, культурні, духовні, вікові та інші параметри.

Експресивна функція мови полягає в тому, що вона є уні­версальним засобом вираження внутрішнього світу людини.

Гносеологічна функція. Мова є своєрідним засобом пізнання навколишнього світу. На відміну від інших істот, людина-користується не лише індивідуальним досвідом і знаннями, а й усім набутком своїх попередників та сучасників, тобто су­спільним досвідом. Але за умови досконалого знання мови, й бажано не однієї.

Мислетворча функція. Формуючи думку, людина мислить мовними формами. Мислення є конкретне (образно-чуттєве) й абстрактне (понятійне).

Естетична функція. Мова — першоджерело культури, оскіль­ки вона є і її знаряддям, і водночас матеріалом створення куль­турних цінностей.

Культуроносна функція. Культура кожного народу знайшла відображення та фіксацію найперше в його мові. Через мову передається й естафета духовних цінностей від по­коління до покоління. Що повнокровніше функціонує в суспільстві мова, то надійніший зв’язок та багатша духовність наступних по­колінь.

Номінативна функція. Усе пізнане людиною одержує від неї свою назву й тільки так існує у свідомості. Цей процес називаєть­ся лінгвілізацією — «омовленням» світу.

Оскільки мова — явище системне, усі її функції виступають не ізольовано, а проявляються в тісній взаємодії.

Культура мови І мовна норма.

Усі здобутки науки й культури у найрізноманітніших галузях знахо­дять своє відображення у мові народу. Мова — найуніверсальніший засіб спілкування людей, накопичення і передачі інформації, навчання і виховання, один із найважливіших компонентів духовної культури людини.

Мовлення — це мовна діяльність, конкретне говоріння, що проходить у часі і проявляється у звуковій або письмовій формі.

Культура мови — це володіння нормами літературної мови, вміння користуватися всіма її засобами залежно від умов спілкування, мети й змісту мовлення.

Сферою офіційно-ділового спілкування є ділові стосунки між членами суспільства, між організаціями й установами, між урядовими установами та ін. Реалізується цей стиль у писемній формі (заяви, накази, постанови та ін.) та в усній формі (ділові наради, телефонні розмови, публічні виступи та ін.).

Основні риси ділового спілкування — точність, стислість, впливовість.

Досягаються вони відповідним добором слів, граматичних конструкцій, синтаксису, стандартизацією цілих блоків ділового тексту. Тому офіційно-ділове спілкування виключає емоційно забарвлену лексику, в ньому переважають стиилістично нейтральні мовні засоби, стандартна канцелярська лексика, гранично точний виклад думок.

Канцелярська лексика — це слова, словосполучення й граматичні форми офіційно-ділового мовлення, доречні й потрібні у діловому стилі, але недо­речні, зайві, навіть шкідливі поза діловим стилем — у розмовній мові.

Розмовне мовлення, на відміну від літературного, включає жаргонізми, діалектизми, запозичення. Такі вкраплення в офіційно-діловому мовленні не-допустимі. Псує репутацію ділової людини так званий суржик — недоладна мішанина зіпсованої української і російської лексики.

Українська літературна національна мова сформувалася на основі найбільш уніфікованого й поширеного діалекту, в основі якого лежать середньонаддніпрянські говірки, але увібрала, в себе і найважливіші елементи інших діалектів України» Літературна мова — це нормована мова з погляду лексики, граматики, орфографії, орфоепії (тобто це певні кри­терії вживання слів та речень). Мовна норма — це сукупність загальновизнаних, кращих, найпридатніших мовних засобів, що вважаються правильними на певному історичному етапі, Лексична норма — це відбір словесних засобів, які сприяють встановленню певного мовного стилю. Орфографічна — це орієнтація в написанні на останнє видання «Українського пра­вопису» та на нормативні словники. Граматична — це вибір правильних словоформ, а також правила побудови речень та словосполучень, орфоепічна й акцентна — це правила вимо­ви і наголосу.

Літературна мова має дві форми вживання:

Писемну, пов’язану з усіма названими нормами, крім. орфоепічної та акцентної;

Усну — розмовно-літературний стиль, що включає всі норми, крім орфографічної.

Норми літературної мови — це сукупність загальноприй­нятих правил, якими користуються мовці в усному і писемному мовленні.

Орфоепічні — вимови звуків, звукосполучень, наголошення слів

Орфографічні — написання слів

Лексичні — вживання слів у властивих їм значеннях, правильнее поєднання слів

Граматичні — творення слів, вживання форм слів, побудови слів і речень

Стилістичні — використання мовних засобів, властивих певному стилю

Пунктуаційні — вживання розділових знаків

Літературна мова — це вища форма вияву національ­ної мови, відшліфована форма загальнонародної мови, якій властиві: багатофункціональність, унормованість, стан­дартність, уніфікованість, розвинена система стилів

Вона обслуговує всі сфери діяльності суспільства (матері­ально-виробничу, державну, культуру, радіо і телебачення, пресу, освіту, науку, художню літературу, побут людей); є за­собом вираження національної культури, національної са­мосвідомості українців.

Найголовніша ознака літературної мови — це її унормованість, властиві їй норми.

Характеристика терміна як одиниці мови. Джерела творення термінів.

Термін – це латинське слово, що у перекладі означає межа, рубіж, кордон. Це слово, або словосполучення, що виражає спец поняття якоїсь галузі науки, техніки, мистецтва чи суспільно-політичного життя. В ідеалі термін як одиниця мови повинен бути точним, однозначним, позбавленим експресій, тобто стилістично нейтральним.

Термін байдужий до контексту; Термін системний (входить в класифікацію і має особливий словотвір); Термін конвенційний – його найменування і його зміст або визначення – вибрані. У термінах не повинно бути синонімів, паронімів. Термін має бути стислим.

Термінологія – це сукупність термінів, що входять у певну термінологічну систему. На сьогоднішній день українська термінологія уніфікується – приводиться до стандартного виду, або до системи. Свідченням цього є підготовка словників наукової термінології. У діловому мовленні вживають тільки фіксовані стандартні терміни. Не вживають застарілих термінів, напівофіційних, нефіксованих термінів. Якщо це зовнішній документ і передбачається, що працювати з ним буде не вузький спеціаліст або фахівець, тоді рекомендують подавати дефініцію терміна, або його визначення.

Джерела творення термінів: Переосмислення загальновживаних слів; вживання професійних слів зі значенням термінів; вживання запозичень; поєднання слов’янських, або власне українських, та частин іншомовних слів; поєднання запозичених складників; за допомогою власних назв – епоніми.

Метки: