Тема 8. Інституціональне забезпечення розвитку територій

1. Агенції регіонального розвитку

2. Інституції інноваційного розвитку територій

 

8.1. Агентства регіонального розвитку

Суттєві диспропорції в регіональному розвитку України, які склалися за останні десять років як наслідок трансформаційних процесів, поступово привернули увагу суспільства до гострих проблем економічного розвитку територій (регіонів).

Затвердження 25 травня 2001 року Указу Президента України “Про Концепцію державної регіональної політики” і низки інших нормативно-правових актів, створили критичну масу концептуальних положень для регіонального розвитку і сприятливі умови саморозвитку суспільства у цьому напрямку.

Подальше розгортання цих процесів залежить від наявності та ефективності відповідних систем інституційної та фінансової підтримки регіонального розвитку та їх адекватного кадрового забезпечення.

Закордонний досвід пропонує відпрацьовану форму інституційної підтримки регіонального розвитку. Це – агенції регіонального розвитку (АРР) та їхні мережі. Вони ефективно співпрацюють з місцевою та центральною владами як фокусні центри стратегічного планування та супроводження проектів розвитку територій, забезпечують ефективну міжсекторну співпрацю влади-бізнесу-громадськості та створюють якісно нове економічне середовище.

Створення аналогічної мережі для підтримки процесів регіонального розвитку в Україні було заплановано урядом на 2000 рік, але хибність підходу, який полягав у штучному продукуванні агенцій без урахування специфічних особливостей такого інституту як АРР і передбачав створення підзвітних облдержадміністраціям структур, а також брак значних ресурсів, потрібних для здійснення цього задуму, об’єктивно загальмував процес. (Для порівняння, у країнах перехідних демократій – Польщі, Угорщині, Словаччині тощо, які мають набагато сприятливіші умови економічного розвитку, значну кількість витрат на утворення Національних мереж агенцій регіонального розвитку брала на себе європейська спільнота шляхом виділення значних коштів на відповідні цільові програми).

Водночас завдяки діяльності в Україні різних іноземних донорських організацій, що підтримують розвиток демократії у нашому суспільстві, а також завдяки власним місцевим ініціативам, практично у всіх областях України виникли та діють неприбуткові організації, що є аналогами (чи наближаються до таких) агенцій регіонального розвитку. Передумовою їхньої ефективної участі у процесах розвитку територій є активна співпраця з місцевими і центральними рівнями виконавчої влади (в багатьох випадках така співпраця є успішною, але нерозуміння владою ресурсу АРР поки що переважає), і, насамперед, з органами місцевого самоврядування, які за своєю природою та функціями є відповідальними за розвиток певних територій.

На початку 2001 року з’явилося реальне підґрунтя для створення мережі АРР в Україні і 9 липня 2001 року цю ідею було реалізовано. Асоціація агенцій регіонального розвитку України об’єднала спочатку 17, на жовтень 2002 р. – 27 АРР, а на червень 2004 р. – 38 АРР.

 Мета створення ААРРУ

Мета створення Асоціації агенцій регіонального розвитку України полягає у сприянні створеню інституційних засад та інших сприятливих передумов для системної реалізації державної регіональної політики, динамічного збалансованого розвитку територій, гармонійного взаємоузгодження державних та місцевих інтересів шляхом налагодження і підтримання ефективної взаємодії центру та регіонів, координації діяльності своїх членів.

Завдання діяльності ААРРУ

· Координація спільних дій ААРРУ (або її окремих членів) з центральними та місцевими виконавчими органами владами і органами місцевого самоврядування з розробки і впровадження програм та проектів територій.

· Формування та підтримка корпоративних стандартів якості діяльності членів ААРРУ.

· Залучення ресурсів для розвитку ААРРУ та її членів.

· Інформаційне забезпечення діяльності членів ААРРУ (зокрема поширення кращих практик).

 Принципи утворення ААРРУ

· Добровільність об’єднання.

· Неприбутковість ААРРУ.

· Відповідність дій її членів корпоративним стандартам поведінки та солідарна відповідальність її членів за якість та професіоналізм своєї діяльності.

· Прозорість дій і прийняття управлінських рішень керівними органами ААРРУ.

· Відкритість для вступу нових членів до ААРРУ.

 Ресурсне забезпечення діяльності ААРРУ

· Власні фінансові та матеріальні ресурси її членів (внески).

· Бюджети розвитку різних рівнів.

· Кошти урядових програм регіонального розвитку.

· Замовлення приватного бізнесу.

· Інвестиційні фонди.

· Банківські кредити.

· Співпраця з донорськими організаціями.

·  Міжнародна технічна допомога.

·  Інші

8.2. Інституції інноваційного розвитку територій

Впродовж останніх років у свідомості та поведінці громадян України відбулися значні зміни, викликані переходом до іншої системи розвитку суспільства, побудованої на ринкових відносинах, а не на загальнодержавній централізовано-командній системі планового регулювання. Ці зміни спричинили появу нових підходів до ділових відносин бізнесових кіл, владних структур, інституцій, асоціацій та громадських організацій, побудованих на співпраці з метою підвищення ефективності регіональної економіки. Одним із механізмів реалізації якісно нових умов господарювання з особливим характером економічних зв’язків і виробничих відносин є «кластерна» модель об’єднання підприємств і розвитку промислових секторів у межах окремого регіону.

Локальні виробничі системи або кластери — це галузево-територіальні добровільні об’єднання підприємницьких структур, що тісно співпрацюють із науковими установами, громадськими організаціями та органами місцевої влади з і метою підвищення конкурентоспроможності власної продукції та сприяння економічного розвитку регіону. Тобто, під кластеризацією слід розуміти тенденцію компаній спорідненого виду діяльності консолідувати зусилля у певних формах та у визначених географічних рамках. Цей концептуально новий підхід до організації ведення бізнесу має такі ознаки:

— відсутність єдиного централізованого впливу, дотримання умов рівноправності, акцентування уваги на тих наукових технологіях, які швидко розвиваються, створення умов для зростання ринкової кон’юнктури, конкуренції серед товаровиробників тощо.

Основними передумовами утворення кластерів є: близькість ринку, забезпечення спеціалізованою робочою силою, наявність постачальників капіталу та устаткування, доступ до специфічних природних ресурсів, наявність підприємств, орієнтованих на підвищення продуктивності за рахунок збільшення масштабів виробництва.

Створення концепції кластерів тісно пов’язане із змінами у менталітеті громадян та поведінці суб’єктів підприємництва, які відбуваються через зміну парадигми інтересів — від застарілих принципів «спочатку інтереси держави — потім інтереси людини» до загальнолюдських «спочатку інтереси людини — потім інтереси держави». Характерними рисами успішної діяльності кластерів є такі:

• взаємозв’язки між підприємствами, які роблять учасників кластеру сильнішими порівняно з тими підприємствами, що працюють поодинці;

• кооперація та співпраця, які є стимулами до пошуку нових, більш досконалих методів роботи;

• орієнтація на інновації і на залучення внутрішніх та зовнішніх інвестицій;

• орієнтація на потреби ринку, які є головним фактором визначення загальної стратегії підприємств;

забезпечення відповідності стратегії кожного окремого виробництва загальній стратегії розвитку регіону.

Упровадження даної концепції можливе на будь-якій території і в будь-якій галузі промисловості, а підґрунтям досягнення успіху є ряд переваг, які отримують розрізнено діючі підприємства, об’єднуючись у кластер.

По-перше, існування в рамках кластеру та створення нових підприємств-постачальників забезпечує спрощений доступ підприємств до сировини, матеріалів, обладнання, запасних частин тощо. Підприємства мають можливість наймати робочу силу з необхідною кваліфікацією, професійними знаннями та навичками. Кластери можуть залучати до співпраці оптових продавців, отримувати спеціалізовані види послуг із питань техніки, технології, фінансів та бухгалтерського обліку, користування мережею Інтернет тощо.

По-друге, підприємства отримують користь від спільної діяльності та взаємного збагачення знаннями та досвідом. Галузеві асоціації, до яких входять підприємства, представляють їх інтереси. Спеціалізація та кооперація, що відбуваються в кластерах, забезпечують поділ ринку на сегменти і цивілізовану спеціалізацію підприємств на певні асортиментні групи, що зменшує транспортні витрати, забезпечує раціональний розподіл праці, обмін знаннями, технологіями, кваліфікованою робочою силою. Крім того, спеціалізація та більш ефективний розподіл праці між підприємствами, що входять до кластера, дозволить підвищити якість продукції та збільшити обсяги виробництва. В результат та періодичного спілкування працівники підприємств можуть багато чому навчитись один від одного.

Крім того, конкуренція спонукає підприємства до постійного пошуку інновацій як у виробництві, так і в маркетингу для завоювання і втримання частки ринку. При цьому мінімізуються надлишки виробничих потужностей. Отже, в умовах високої вартості новітніх технологій, об’єднання в кластер дає багатьом малим підприємствам нові можливості розвитку.

Першим кроком запровадження концепції кластерів в Україні є Програма «Поділля Перший», яка розпочала свою діяльність у Хмельницькій області в середині 1998 року за ініціативи відомого американського економіста Вольфганга Прайса. МетоюПрограми було відродження промислового виробництва в таких галузях: швейній, виробництво будівельних матеріалів, харчовій, переробки сільськогосподарської продукції та туристичній галузях. У швейний кластер у 1999 році об’єднались 17 підприємств, які розподілили між собою ринки виробництва спеціалізованої продукції. Будівельний кластер нараховує 22 підприємства, які спеціалізуються у виробництві будівельних матеріалів, проектуванні, дизайні і забезпечують виконання повного циклу будівництва зі здачею об’єктів «під ключ».

Свого часу в Кілійському районі Одеській області був запропонований проект створення туристичного кластеру “Українська Венеція” (Схема 1, Додаток Д), але він залишився лише на папері.

Серед усіх. типів інноваційних структур у світі найбільш розвиненою їх формою Є технопарк, для організаційної форми якого характерні наступні підходи :

— заснування технопарку за корпоративною організаційно-правовою формою стратегічним засновником, як правило, провідною науковою організацією або вузом, відомими своїми науково-технічними здобутками;

— визначеність стратегічного напряму діяльності технопарку, пов’язаного з розвитком певних базових технологій передового технологічного укладу;

— розміщення учасників технопарку, найчастіше всього на площах стратегічного засновника або на близькій відстані від нього. Технопарк об’єднує, як правило, навколо стратегічного засновника ще кілька засновників, а також активно співпрацює з партнерами, вклад та характер співробітництва яких залежить від конкретних обставин, особливостей реалізації інноваційно-інвестиційних проектів в технопарках (Схема 2, Додаток Д).

Вітчизняна модель створення та функціонування технопарків має певні відмінності від моделі технопарків, узагальненої за світовою практикою

Законодавство України визначає технологічні парки як один із функціональних типів спеціальних (вільних) економічних зон, що створюються шляхом прийняття відповідного закону. За світовою практикою технопарки створюються без прийняття законодавчого акта. Органи влади лише можуть виступати одним із засновників технопарку, а також створювати умови для його ефективного функціонування, що найчастіше відбувається на регіональному рівні.

Певні узагальнені типові характеристики технопарків у світі, а саме розташування учасників технопарків на площах стратегічного засновника технопарку, наявність серед засновників органів державної влади (зокрема місцевої) та фінансово-кредитних установ, не притаманні для технопарків України.

Внаслідок нерозвиненості системи небанківських фінансово-кредитних установ в Україні інноваційні процеси залишаються без підтримки цих інституціональних інвесторів. Крім того у вітчизняних технопарків залишається неналагодженим механізм їх взаємодії з єдиною державною небанківською фінансово-кредитною установою — Українською державною інноваційною компанією, що згідно з чинним законодавством має бути пріоритетним для компанії

За встановленою в Законі України “Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків” термінологією для вітчизняної моделі технопарку його визначено як

Технологічний парк – юридична особа або об’єднання на підставі договору про спільну діяльність юридичних осіб (учасників), головною метою яких є діяльність щодо виконання інвестиційних та інноваційних проектів, виробничого впровадження наукоємних розробок, високих технологій та конкурентоспроможної на світових ринках продукції.

З цього визначення виходить, що законодавство надає можливість функціонування технопарків за двома видами

* вид А — за будь-якою організаційно-правовою формою юридичної особи,

• вид Б — на підставі договору про спільну діяльність, що згідно з Цивільним кодексом України не передбачає утворення юридичної особи, при цьому за умовами договору спільна діяльність може здійснюватися на основі об’єднання вкладів учасників або без їх об’єднання, а також договором має бути визначений його учасник, на якого покладаються функції представлення технопарку, координації спільних дій учасників тощо.

Аналіз практики утворення та функціонування технопарків, заявлених за видом Б, свідчить, що договори про спільну діяльність мають більш декларативний характер, але утворюються технопарки все ж як юридичні особи

Суспільно-виробничі і комерційні відносини засновників, учасників та партнерів технопарку врегульовані статутом технопарку договорами про спільну діяльність, а також законодавством.

Визначальними характеристиками технопарку як системної організації є відпрацьовані механізми введення у господарський обіг Через інноваційні проекти Об’єктів прав інтелектуальної власності, технологічного трансферу, фінансового га маркетингового менеджменту, налагодженого співробітництва з науковими центрами, університетами, промисловими підприємствами, фінансово-кредитними установами, органами влади громадськими організаціями Крім того як свідчить світова практика, держава надає технопаркам різноманітну пряму та непряму підтримку у вигляді прямих інвестицій, державного замовлення, запровадження режимів пільгового оподаткування діяльності технопарку тощо.

 

Вільні економічні зони та території пріоритетного розвитку. За оцінками іноземних спеціалістів, в світі сьогодні нараховується близько 3000 вільних економічних зон, у яких створено майже 3 млн. робочих місць.

Вільні економічні зони можна класифікувати наступним чином:

– вільні економічні зони, які виступають організаційною формою активізації експорту, залучення іноземних інвестицій;

– вільні економічні зони як форма регіональної політики для стимулювання соціально-економічного розвитку депресивних регіонів;

– вільні економічні зони, в яких поєднуються характеристики перших двох зон.

До першої категорії можна умовно віднести зони вільної торгівлі, які є прямими послідовниками традицій «порто-франко». Це частина суверенної території держави, де товари іноземного виробництва зберігаються, продаються та купуються без сплати звичайних у таких випадках митних платежів, іншими словами, це безмитна торговельна та складська зона, яка, залишаючись частиною національної території, з точки зору фінансового режиму розглядається як територія, що знаходиться за межами державного кордону. Найбільш розповсюджений різновид таких зон – «д’юті фрі» – магазини у великих міжнародних аеропортах. Практично в усіх країнах Західної Європи, США, у багатьох інших країнах права вільної торгівлі розповсюджуються на значні за розмірами площі, які використовуються для обслуговування оптової торгівлі.

Вільні зони такого типу вирішують обмежене коло питань. Широкому розповсюдженню вони зобов’язані не тільки тій ролі, яку відіграють в обслуговуванні зовнішньої торгівлі, але й тому, що їх створення не пов’язано з великими витратами чи організаційними складностями. Тому їх засновниками часто виступають місцева влада чи консорціуми, які створюються зацікавленими фірмами. Передумовами створення торгових зон є вигідне географічне положення (близькість до міжнародних транспортних артерій, великих промислових центрів, районів прикордонної торгівлі тощо), наявність розвиненої інфраструктури, включаючи під’їзні шляхи, складські приміщення, вантажні термінали, стале електро-, водо — та теплопостачання.

До другої групи вільних зон належать ті, що безпосередньо не пов’язані з обслуговуванням зовнішньої торгівлі. Історично вихідне поняття вільної зони тут розмивається, бо митні пільги відходять на другий план або взагалі відсутні, а основну роль відіграють фінансові та валютні важелі. До даної групи зазвичай відносять банківські та страхові зони і технологічні парки. Між цими варіантами існують великі відмінності. Сам термін «зона» в деяких випадках може використовуватися лише умовно, оскільки найчастіше особливий режим господарювання розповсюджується не на територію, а вибірково на певний тип підприємства (так звана «крапкова зона»).

Про вільні банківські чи страхові зони говорять у тих випадках, коли хочуть охарактеризувати особливості діяльності транснаціональних банківських та фінансових корпорацій у невеликих острівних державах і територіях (Багамські, Бермудські, Кайманові острови тощо), які побудували добробут на тому, що створили у своїх межах максимально ліберальний режим для функціонування таких корпорацій. Єдиним суттєвим обмеженням є те, що тут заборонено укладати угоди з резидентами приймаючої сторони. У цілому режим надзвичайно сприятливий: відсутні обмеження щодо обсягу інвестицій та характеру операцій, які здійснюються; не встановлено обов’язковий рівень ліквідності для діючих тут банків; допускається повне або часткове звільнення від податків прибутку, процентів, що переводяться за кордон. Стягуються лише податки на нерухомість, збори за реєстрацію, гербові збори та ін. Нині більш ніж третина операцій світового ринку капіталів сконцентрована в офшорних фінансових центрах. У найбільшому з них – м. Насау – діє близько 9000 іноземних банків.

На Україні існують вільні (ВЕЗ) чи спеціальні (СЕЗ) економічні зони та території пріоритетного розвитку (ТПР) і являють собою частину території України, на якій встановлюються i діють спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок застосування i дії законодавства України. Основною відмінністю ВЕЗ від ТПР є те, що ВЕЗ створюється з конкретною, чіткою ціллю і на відносно невеликій території, а ТПР створюється на територіях в адміністративних межах районів, міст (ТПР в м. Харкові) або областей (ТПР в Закарпатській області).

За даними Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції на Україні, (станом на 1.11. 2001 року) зареєстровано: 11 СЕЗ і 9 ТПР. Загальна територія, на яку поширюється режим СЕЗ та ТПР — 6360 тис. га, або 10,5 % території України. Кількість областей України, на які поширюються режим СЕЗ та ТПР — 12. Кількість районів України, на які поширюються режими СЕЗ та ТПР — 41. Кількість міст України, на які поширюються режими СЕЗ та ТПР — 58.

За даними Державної податкової адміністрації України (ДПА), станом на 01.01.2001 р. на території України фактично діють сім СЕЗ i сім ТПР. Затверджено 412 інвестиційних проектів, кошторисною вартістю 1, 659 мільярдів доларів США; залучено інвестицій на суму 543,5 млн. дол. США та створено і збережено 62,4 тисячі робочих місць.

Вільні економічні зони підприємництва, або спеціальні економічні зони (скорочено ВЕЗ або СЕЗ), які створюються та діють на Україні, регулюються Законом України «Про загальні засади створення i функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» (від 13.10.92 р. № 2673-ХІІ).

Крім того, по кожній ВЕЗ чи ТПР Верховною Радою України приймається окремий закон, в якому визначається статус, територія, пільги тощо. В цілому, законодавчо — нормативна база по СЕЗ та ТПП відповідає цілям кожної зони та міжнародним вимогам і стандартам.

З метою залучення інвестицій практично по кожній СЕЗ чи ТПП законодавчо передбачено цілий Ряд податкових та інших пільг. Типовими для більшості СЕЗ i ТПР є податкові та митні пільги щодо: ввізного мита, податку на додану вартість, податку на прибуток, збору до фонду зайнятості плати за землю та акцизного збору.

Таблиця 8.1.

Перелік спеціальних економічних зон та територій пріоритетного розвитку

 

Спеціальні (вільні) економічні зони Території пріоритетного розвитку із спеціальним режимом інвестиційної діяльності
«Азов» (м. Маріуполь) В Автономній Республіці Крим
>Донецьк У Волинській області
Закарпаття В Донецькій області
«Інтерпорт Ковель» (Волинська область) В Закарпатській області
«Курортополіс Трускавець» (Львівська область) В Житомирській області
«Миколаїв» (Миколаївська область) В Луганській області
«Порто-франко» (м. Одеса) В Чернігівській області
«Порт Крим» (Автономна Республіка Крим) В м. Харків
«Рені» (Одеська область) В м. Шостка Сумської області
«Сиваш» (Автономна Республіка Крим)
«Славутич» (Київська область)
«Яворів» Львівська область

Питання для самоконтролю

Дайте визначення Агентства регіонального розвитку, його основні функції і завдання

Що відносять до інституцій інноваційного розвитку

Що таке кластери, особливості функціонування

Що таке технопарки, особливості функціонування

Що таке вільні економічні зони, особливості функціонування.

 

ДОДАТКИ

Додаток Д

 

 

СХЕМА 2. ПРИМІРНА СТРУКТУРА ТЕХНОПАРКУ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Метки: